Всупереч трактуванням у радянській історіографії про «насиль-ницький» шлях виходу селян з общини, зазначимо, що ця акція, як ствер-джують архівні матеріали та документи, відбувалася на добровільних засадах в усій імперії, в тому числі й Україні. Адміністративні методи застосовувалися лише в тому випадку, коли були очевидними і пере-шкоджали виходу із общин прагнення завести незалежне господарство, небажання зменшити свій земельний наділ майбутніми переділами тощо. В 1915 р. вихід з общини був припинений у зв'язку з воєнним часом. Проте в цілому виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність дало позитивні результати.

Для забезпечення стабільності селянських господарств, що утворю-валися внаслідок виходу селян з общини, уряд вживав багато заходів: встановив розмір індивідуального землеволодіння з метою запобігання спекуляції, заборонив продаж землі не селянам, закріпив право селяни-на на виділення землі в одному місці. Справжнім звільненням від не-волі був Указ «Про відміну деяких обмежень у правах сільських жи-телів та осіб інших колишніх податних станів», виданий у жовтні 1906 р. Селянам дозволялося одержувати паспорти вільно, без згоди общини. Відмінялися обмеження в прийомі селян на роботу, дозволялося вільне обрання професії та місце мешкання, земські начальники позбавилися права штрафувати і арештовувати селян без постанови волосного суду.

IV. Хутірські та відрубні господарства

Важливою ланкою земельного реформування було виділення селян на хутори та відруби. Відомо, що до 1906 р. в українських губерніях існувало черезсмужжя, багатосмужжя і сервітути, які були невигідни-ми в селянському землекористуванні, але вигідними для поміщиків. Так, щоб перевезти врожай, зібраний на своєму наділі, який смугами розкидався між поміщицьким полем, селянин змушений був просити дозволу в поміщика переправити своє збіжжя через його землеволодін-ня і, одержавши згоду, платив йому за те грошима або продукцією чи відробляв у його помісті. Крім того, за користування сервітутами — лісом, пасовищами, водопоями, толоками тощо — селянин також мусив пла-тити поміщикам, які вважали себе власниками сервітутів.

Тому ставилось завдання — ліквідувати багатосмужжя, черезсмужжя і сервітути «зверху» під контролем центрального уряду, і якщо виник-не необхідність, то силою. Звичайно, такий підхід відповідав інтересам селян, оскільки вони одержали б право на зведення земель в єдине ціле — відруб, а також на земельний наділ у полі з правом спорудження на ньому будівлі, тобто на заснування хутірського господарства. Хутори та відруби були вигідні і для ведення господарства, і для продажу. Процес їх утворення базувався на добровільних принципах, а не шляхом «на-садження», як трактувала колишня радянська історіографія.

Дослідження столипінської реформи, проведені ще до революції 1905—1907 рр., свідчать, що в Російській імперії відбувався процес пе-реходу до приватного землекористування, розселення на хутори і відру-би з ініціативи самих селян, без будь-якого тиску з боку уряду і навіть навпаки, всупереч перешкодам на цьому шляху. Серед усіх губерній України найактивніше засновували хутори селяни Волинської губернії, зокрема на нинішній Житомирщині, де на хуторах досить ефективно господарювали німці-колоністи. Буквально за кілька років без будь-якого тиску властей розселення, яке почалося в одному селі з ініціати-ви підприємливих селян, швидко охоплювало всю губернію, досягнув-ши на початку XX ст. в окремих повітах понад 80%.

Розподіл землі відбувався надзвичайно справедливо. Так, ділянки класифікувалися за якістю, бажаючі їх купити вносили на торгах від-повідні кошти, що потім у порядку компенсації надходили тим, кому дісталися гірші землі. Ділянки середньої якості надавались у користу-вання без доплат. При такому поділі, як правило, кращі землі дістава-лися заможним селянам. Практикувались і такі принципи розподілу, як збільшення ділянки за умови, що вона невисокої якості, і зменшен-ня найкращих.

На початку 1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств (13% загальної кількості селянських дворів). Більшість з них припадала на степові губернії: Таврійську, Херсонську, Катеринославську. Чимало хуторів і відрубів було на Правобережжі, зокрема у Волинській та Київській губерніях. Уряд надавав селянам, які вирішили займатися хутірським господарством, допомогу на пільгових умовах, зокрема лісоматеріал для будівництва оселі. Крім того, селянам, котрі переїжджали з села і влаштовувалися на хутірській ділянці, виплачувалася винагорода за рахунок того господаря, до якого переходила в користування садиба селянина, що переселився на хутір. Слід зауважити, що перенести селянську садибу на хутір коштувало досить дорого — від 100 до 300 крб., тому не кожному селянину це було під силу. Хутори засновувалися з ініціативи найбільш сильних, запов-зятливих і підприємливих селян, які не боялися труднощів і любили працювати на землі, залучали до сільськогосподарської праці з ранньо-го віку своїх дітей. Відруби та хутори створювалися не тільки на на-дільній землі, а й на поміщицькій та казенній.

Документальні джерела свідчать, що роки після прийняття основних державних актів, які становили суть реформи, характеризуються підне-сенням господарства на значно вищий щабель. Це було викликано незворотними бурхливими перетвореннями на селі.

Наведемо лише деякі дані про зміни в сільському господарстві Ро-сійської імперії під впливом столипінської реформи. Урожайність з 1906 до 1915 р. підвищилася на 14%, а в деяких губерніях —