Помітні зрушення в селянському господарстві, що нарощувало виробництво картоплі, хмелю, зерна, цукрових буряків на ринок, відбува-лися на Волині. Тут появляються високорентабельні господарства, які можна класифікувати як фермерські. За обсягом прибутку з десятини землі вони наближалися до великих поміщицьких аграрних господарств. Так, у маєтках братів Терещенків прибуток з десятини пшениці становив 27 крб., у заможних селянських господарствах Волинської губернії — 25,5 крб. На поміщицьких землях і в господарствах замож-них селян працювали строкові робітники, але їх робоча сила застосову-валася не даремно, а мала ту ціну, яка складалася тоді на ринку. При-чому заробітна плата цієї категорії працівників постійно зростала, що, до речі, зазначали дослідники.

Переконливим показником розвитку сільського господарства в Україні є нагромадження селянських коштів в ощадних касах. Якщо в 1905 р. суми таких внесків на Правобережжі становили 11115 тис. крб., то в 1912 р. — 14278 тис. крб.

Столипінська реформа надала вибухового характеру темпам розвитку сільськогосподарського виробництва і водночас — соціально-економічно му прогресу країни. Зростання продуктивності праці в сільському госпо-дарстві сприяло створенню надлишку робочої сили на селі, яка знайшла себе на будовах міста, у галузі промисловості, залізничному транспорті.

Матеріали дослідження стану справ у створених внаслідок столипінської реформи хутірських та відрубних господарствах показують, що землевпорядкування наблизило селян до землі. Понад 75% одноосібних господарств мали землю на одній ділянці, тоді як до впорядкування зе-млеволодіння майже 76% їх становили черезсмужжя та багатосмужжя.

З переходом до одноосібного користування землею майже вдвоє ско-ротилася чисельність господарів, які не мали ніяких будівель і прожи-вали на чужих садибах. Загальна кількість будівель після землевпоряд-кування збільшилась, вартість їх зросла на 24,6%.

З часу нового землевпорядкування простежується значне поліпшен-ня і в способах обробітку ґрунту. Примітивне знаряддя оранки — соха повсюдно замінялася плугом. Широко застосовувались сільськогоспо-дарські машини, зокрема сіялки, віялки, жатки, сінокосарки і сортувал-ки Загальна вартість сільськогосподарського інвентаря підвищилась за цей період на 41%, особливо зросла вартість знарядь і машин на хуто-рах. Селянин припинив продаж органічних добрив поміщику і став за-стосовувати їх на своїй ділянці.

У зв'язку з переходом до приватного володіння землею різко зміни-лося ставлення хуторян і відрубників до землі. У них пробудилося по-чуття власності до землі, що викликало прагнення використати кожен клаптик одержаної ділянки якомога продуктивніше. За 2-3 роки од-ноосібники провели значні меліоративні роботи в третині загального числа господарств. Хуторяни ці роботи на своїх ділянках провели май-же на 70% Отже, створення хутірських та відрубних господарств, про-дуктивність праці в яких була значно вищою, ніж в общині, стало позитив-ним фактором, що сприяв збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та підвищенню матеріального рівня трудящого селянства.

Важливою складовою частиною столипінської аграрної реформи була переселенська політика, що набула досить широких масштабів. Згідно з Указом від 10 березня 1906 р., всі селяни одержали право на пересе-лення до Сибіру, Середньої Азії, Кавказу. Слід зауважити, що переселен-ська політика, як і всі інші заходи, здійснювалася на цілком добровільних засадах. Суть цієї політики полягала в тому, щоб насамперед задоволь-нити бажання тих селян, які прагнули збільшити свої земельні волод-іння. Крім цього, уряд передбачав розширити посівні площі за рахунок неосвоєних просторів ряду регіонів, збільшити виробництво сільсько-господарської продукції, поліпшити соціально-економічні умови жит-тя селян, а також усунути земельний голод, який мав, місце в густонаселених районах, особливо в Україні.

Як відомо, переселення на східні російські землі відбувалося й знач-но раніше, але могутній, не бачений до цього часу поштовх переселен-ському процесу дав Указ від 9 листопада 1906 р., який поклав початок столипінської аграрної реформи. Якщо за більш як чотири десятки років (1862—1905) було переселено лише близько 2 млн чол., то за п'ятиріч-чя (1906—1910) — понад 2,5 млн чол. Переселення набрало справді масового характеру і залишалося таким аж до першої світової війни. Пожвавлення цього процесу спричинилося тим, що на підставі названо-го Указу селяни одержали грошову компенсацію за свій наділ при ви-діленні з общини. Крім того, система державного кредитування, що склалася, значною мірою внесла корективи у селянський спосіб життя. У переселенні взяло участь, головним чином, бідняцько-середняцьке селянство, яке прагнуло розширити свої земельні наділи, заможні селя-ни серед переселенців зустрічалися рідко.

З боку держави переселенцям надавалася матеріальна допомога для заведення господарства на новому місці, на соціальні потреби, забезпе-чувалося безкоштовне медичне обслуговування. Проїзд по залізниці коштував переселенцю всього четверту частину звичайного тарифу, а діти віком до 10 - років обслуговувалися безкоштовно. На земське началь-ство було покладено функції організації руху, забезпечення переїжджих найнеобхіднішим, комплектації вагонів на станціях, з'ясування дорожніх потреб тощо. Однак дорога була досить важкою, далекою. Переселенців везли у товарних вагонах, де стояли нари і залізна пічка, що обігрівала у зимовий період вагони. Звичайно, в них було тісно, оскільки люди їхали цілими сім'ями — від немовлят до людей похилого віку. Досі залишаєть-ся загальноприйнятим критикувати реформатора за незадовільні умо-ви перевезення людей, називаючи вагони столипінськими. Але ж інших для переміщення сотень тисяч людей на той час не було.

Селяни переселялися в Сибір за своїм бажанням, ламаючи попередній уклад життя і будуючи новий, не для того, щоб зменшити аграрні труднощі або сприяти зміцненню російської державності на окраїнах. Їхня мета полягала в іншому — вигідніше, краще влаштуватися на новому