Частина сільського населення в пошуках роботи переселялась також і в промислові центри. Це були ті селяни, які виділялися із общини, одержали за свій наділ компенсацію і вже не мали бажання працювати на землі.

Часто селяни одержували призначення на поселення із врахуванням специфіки їх роботи в попередніх регіонах. Наприклад, переселенців із степових губерній України, зокрема Херсонської, Таврійської, а також Катеринославської, які володіли навиками і уміннями господарювати в умовах посушливого клімату, поселяли в степові райони. Так, в Кулунді й нині чути співучий український говір на фоні доглянутих біленьких чепурних хат. Наділи селян землею за розмірами були різні, залежно від природніх умов та структури ґрунту. Наприклад, новосели Каївського повіту (центр Бараби) на третій рік після переїзду мали на одну сім'ю посівів 7,6 га і сінокосів 13 га, на попередньому місці мешкання було відповідно 2,8 і 1,8 га, а в середньому на одну сім'ю в Сибіру виділялось 15,8 га землі.

Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906—1912 рр. на сибірські простори виїхало близько 1 млн українських землеробів (з 2,5 млн чоловік по Росії). Тільки з Полтавщини та Чернігівщини туди виїхало понад 350 тис. чоловік. Переважно це були ініціативні, робо-тящі селяни, які бажали самостійно господарювати на землі, незважаю-чи на труднощі, що чекали їх у глухих місцях.

Протягом перших років інтенсивного переселення після Указу 1906 р. більшість селян, які виділилися з общини у своїх краях, ставали її чле-нами на новому місці. Це в основному були селяни з Росії та інших регіонів. Для українських землеробів, на відміну від інших переселенців, було властиве тяжіння до відрубів та хуторів. Зауважимо, що застосу-вання насильства під час переходу від общинного до приватного земле-користування в Сибіру заборонялося, хоча інколи в Європейській час-тині Росії таке траплялося. Розселення селян на хутори в умовах Сибі-ру на перших порах стримувалося, в той час як поділ землі на відруби набирав масового характеру. Проте це не означає, що створення хутір-ського господарства було припинено. Збільшувалась кількість селян, які прагнули розмежувати общинні землі і виділитись на хутори та відру-би. Починаючи з 1910 р., активність у цьому напрямі різко підвищи-лась. Про це свідчать цифрові дані: в 1907 р. в усіх районах переселен-ня було відведено одноосібникам 120 ділянок, у 1908 р. — 110, у 1909 р. — 427, у 1910 р. — 597 і в 1911 р. — 24438.

Завдяки переселенському рухові було досягнуто вагомих результатів у економічному і соціальному розвитку Сибіру. За 1906—1913 рр. посівні площі цього регіону збільшилися на 80%. Це в свою чергу сприяло зниженню гостроти земельного питання в центрі імперії, в тому числі і в Україні. У результаті переселення вивільнилось близько 1 млн деся-тин землі в густонаселених районах, яку одержали їх односельчани. Природні умови дозволяли переселенцям успішно займатися тварин-ництвом, особливо в північних губерніях Західного Сибіру,

Швидкому розвитку сибірського маслоробства сприяло як зростан-ня виробництва товарного молока в селянських господарствах, так і розквіт кооперації, виникнення густої мережі маслоробних артілей. Тут зосереджувалось 70% маслоробних кооперативних заводів усього регі-ону. Українські маслороби, які переселялися в Сибір, успішно виступа-ли з виробленою продукцією на світовому ринку. Їх масло за смакови-ми якостями не знало аналогів у світі, воно насправді йшло поза конку-ренцією. Кооперації не обмежувалися переробкою молока і реалізацією готової продукції. Вони забезпечували селян необхідними товарами, сільськогосподарською технікою, надавали послуги і в реалізації виро-щеного зерна тощо.

З метою більш ефективного ведення господарства кооперативи об'єднувались у союзи. Так, 1907 р. був створений «Сибірський союз масло-робних артілей». До нього в 1912 р. вже належало 382 артілі з 170 ар-тільними споживчими лавками, товарообіг яких Досяг 7,5 млн крб. Тоді союзу вдалося організувати збут свого масла безпосередньо на лондон-ському ринку — в Лондоні була заснована компанія на паях під назвою «Союз Сибірських кооперативних товариств». До компанії перейшли всі закордонні операції зі збуту масла сибірських артілей. Вартість вивезеного в 1912 р. тільки в Англію масла становила 68 млн крб., вона перевищувала вдвічі вартість видобутку сибірського золота. У 1915 р. в союзі брало участь вже 829 артілей і 628 артільних споживчих това-риств, сукупний обіг яких сягнув 20 млн крб. І взагалі варто зауважити, що рівень розвитку кооперації в Сибіру був досить високий, і дуже при-кро, що більшовики не успадкували цю прекрасну традицію, яка на той час повністю склалася, увібрала в себе все цінне, а протиставили їй су-цільну колективізацію.

Унаслідок освоєння земель Сибір став розвинутим регіоном вироб-ництва землеробської продукції. Через Сибірську магістраль, у будів-ництві якої брали участь переважно вихідці з України, в 1913 р. було перевезено на внутрішній і зовнішній ринок близько 50 млн пудів зер-на. На сибірських землях збирали в середньому 300 пудів зернових із десятини, а пуд найкращої пшениці коштував 50 коп. Таким чином, переселенська політика проводилася не тільки в інтересах зміцнення існуючого суспільно-політичного ладу, а й в інтересах трудящих, у тому числі селянства, життєвий рівень якого суттєво зріс.

Критики аграрної реформи звинувачують її автора у поверненні на попередні місця мешкання великої кількості переселенців. Праці ряду авторів, що вийшли у радянський період, завищують чисельність селян, котрі повернулися назад, пояснюючи цей факт, як правило, жахливими умовами життя селян і вважаючи його свідченням краху столипінської реформи. Але