Проведення контрреволюційної лінії опиралось на „Положення про посилення і надзвичайну охорону”. Смертні вироки і страти стали буденним явищем. Було розгромлено багато організацій селян, студентів, демократичної інтелігенції.

Найбільш яскраво ідейний наступ відобразився в збірнику статтей про російську інтелігенцію „Вехи” (1909). В ньому автори відстоювали зайвість, шкідливість революційних дій. Церква закликала до християнського примирення і співробітництва з владою.

Підводячи підсумок відмітимо, що національна політика проводилась під лозунгом „Росія для росіян”, тобто посилились русифікаторські заходи. Шовіністичні гасла розпалювали національну суперечку і антисемітизм.

1. Кризис самодержавия в России 1895-1917. – Л, 1984. – с. 203

Розділ 2. Особливості імперіалістичної політики в Середній Азії

На рубежі ХІХ-ХХ ст. посилився розкол Європи. Укорінилась боротьба великих держав за розподіл світу, сфери впливу і колонії. Така політика отримала назву імпералістичної.

Російська імперія перетворилась на кінець ХІХ ст. в могутню європейську державу, яка володіла вагомим міжнародним авторитетом. Її зовнішня політика була визначена географічним положенням, стратегічними і економічними інтересами.

Однак на рубежі століть Росія опинилась в фокусі численних криз: кризи міжнародних відносин, що вилилась у світову війну 1914-1918 рр., і внутрішньої, результатом якої були російські революції. Проблеми внутрішнього життя держави і зовнішньої політики, опинились в одному тісному вузлі.

Зауважимо, що зовнішня політика функціонувала в рамках двох соціально-економічних та політичних систем: внутрішньо-державної, де зовнішня політика в основному формується, і міжнародної – де вона реалізується.Тому вивчення зовнішньої політики потребує врахувань ідеологічних, політичних, соціально-економічних основ державної політики, географічного і демографічного положення, промислового і військового потенціалу, культурного рівня і національної грамотності, політичної ментальності правлячих кіл і населення, її історичних особливостей та традиційу взаємовідносинах з оточуючим світом.

Хочемо відмітити, що характерною рисою нової історичної епохи, що впливала на міжнародні відносини, була зростаюча соціальна нестабільність. Ломка застарілих суспільних структур призвела до протистояння класів, соціальних структур. Посилелась експлуатації трудящих. Соціалістична загроза перстала бути привидом, а стала близькою до здійсненя. Правлячі кола протиставляли соціальним вимогам ідеї національної єдності.1

1. В.А. Емец, А.В.Игнатьев, Ф.Суботин. Россия на мировой арене на рубеже столетий // История внешней политики России: конца 19-начала 20 в. – И., 1997. – с.9

Націоналізм став ідеологічною основою історичних процесів становлення індустріального суспільства і завершенню самоорганізацій держав-націй у Європі.

Національна ідеологія підігрівала політику національної обумовленості і протистояння держав. Національним знаменом, національними інтересами освячувались вимоги фінансово промислових кіл, торгового капіталу, економічної і політичної експансії на міжнародній арені.

Однією з особливостей міжнародних відносин кінця ХІХ - початку ХХ ст. являлась конфліктність, обумовлена нерівномірністю великих держав в умовах, коли територіальний розподіл світу був уже завершений і почалась боротьба за його переділ.

Для того, щоб вирішити поставлене нами завдання, слід вияснити реальне місце Рсійської імперії серед світових держав. На відміну від старих колоніальних держав класичного типу, Росія мала відносно слабку центральну частину, хоч і займала по території переше місце в світі, а за кількістю населення поступалась лише Китаю та Індії.

Як і весь верхній ешалон адміністративно-бюрократичного управління Російської імперії, система державних органів склалась в основному на початку ХІХ ст. Її діяльність регулювалась не тільки державними правовими нормами але і міжнародними зобов’язаннями взятими на себе Росією.

В перші поки правління цар погано орієнтувався в міжнародних проблемах, був політично неосвітчений, оскільки батько не заохочував його до зовнішньо-політичних справ і, можливо, через це, Микола 2 був більш самостійним в пошуках своєї особистої зовнішньо-політичної мети. Йому здавалось, що він краще своїх міністрів бачить і розуміє зовнішньо-політичне завдання, що стоїть перед імперією. Військовий міністр генерал Ванновський склав враження про Миколу 2 як про людину „войовничу і самовпевнену”

1. А.С.Орлов, В.А.Георгиев, Н.Г.Георгиева, Т.А.Сивохина. История России. – М., 2001. – с. 310

В найголовнішому цар був послідовний і принциповий. „Ідея самодержавного устрою Росії, - писав Ю.Н.Данілов, - пронизувала всю його натуру наскрізь...під чужим впливом він лиш схилявся, щоб згодом зробити спробу випрямитись”.

За час правління Миколи 2 Державна Рада була покликана виражати судження стосовно основ внутрішньої та зовнішньої політики країни. Проти його права і можливості впливу на державу, особливо зовнішню політику, були обмежені різними домовленостями і правом царя накладати „Veto“ на рішення Ради. Таким чином Державна Рада не виконувала ролі вищого державного органу по здійсненню важливих зовнішньо-політичних функцій держави, вона не мала впливу не тільки на визначення зовнішнього напрямку держави, але і на політику взагалі. Підкреслимо, що вищий виконавчий орган Російської імперії – Комітет міністрів – взвгалі був усунутий від проведення зовнішньої політики.

Відчуження вищих органів державної влади від зовнішньо-політичної сфери відповідало намаганню Миколи 2 зосередити обговорення і вирішення питань зовнішньої політики під своїм контролем в рамках міністерства внутрішніх справ, що вважалось одним з ключових.

Міністр іноземних справ був наділений широкою виконавчою владою і в своїх діях підпорядковувався тільки царю. В надзвичайних ситуаціях мав право приймати рішення самостійно.

Основна робота по підготовці матеріалів і проектів зовнішньо-політичних рішень