1. В.А.Емец Механизм пинятия внешнеполитических решений // История внешней политики России: конца 19- начала 20 в. – М., 1997. – с. 64

належала керівництву Міністерства іноземних справ. В цій роботі було задіяно вузьке коло старших чинів політичних відділів – не більше 8-10 чоловік. „Мозковим центром” міністерства, де утворювалась велика політика, була канцелярія Міністерства закордонних справ. Другим політичним відділом Міністерства являвся Азіатський департамент, який відав і неполітичними справами (правовими й консульськими), пов’язаними з російськими підданими на Сході і південно-східними країнами Росії. Окрім країн Азії в його відомства входили: Австралія, район Тихого Океану, Тихоокеанське побережжя Північної Америки, країн Переднього Сходу, а також Балкани і Східне Середземномор’я.1

Основним недоліком організації Міністерства закордонних справ була відсутність єдиного політичного відділу, хоча формально ним була Канцелярія.

Отож, як ми бачимо, гострий аспект зовнішньо-політичної орієнтації був зосереджений в Міністерства закордонних справ, що в свою чергу знаходився під скіпетром імператорського впливу Миколи 2.

В кінці ХІХ- початку ХХ ст. зберігались традиційні для Росії напрямки. Головним залишався близькосхідний – Чорноморські протоки і Балкани. На європейському напрямку традиційні союзні відношення з центрально-європейськими державами все більше охолоджувались. На горизонті з’явились нові союзники. Це означало виникнення нового розташування вил в Європі.

Особливе місце в зовнішній політиці Російської імперії займала Середня Азія. Хоч зовнішньо-політична програма в середньо-азіатському питанні складала частину загальної політики держави і знаходилась в тісному зв’язку з близькосхідною, методи і засоби її здійснення були різні. Якщо в Європі і на Близькому Сході в другій половині ХІХ ст. Росія намагалась вирішувати міжнародне питання переважнодипломатичними засобами, то в Середній Азії вона проводила активну насткпальницьку

1. А.В. Гиоргиев Царизм и российская дипломатия на кануне первой мировой войны // Вопросы истории. – 1988. - №3. – с. 3

політику.1 Причини, що викликали цей наступ носили економічний та політичний характер. Для кінця ХІХ ст. домінуючими були політичні мотиви: англо-російська боротьба за Середній Схід. Економічний фактор грав головну, але допоміжну роль.

Середня Азія манила царизм там, що у випадку завоювання вона могла послужити не тільки джерелом сировини для текстильної промисловості Росії, але і стати широким ринком для збуту російських промислових товарів.

В захопленні Середньої Азії були зацікавлені і військові кола Російської імперії, які тим самим намагались забезпечити безпеку південних кордонів імперії від можливого нападу Англії. Отже, економічні інтереси російської буржуазії і частково російських поміщиків, а також військово-стратегічна мета військових кіл штовхали царську владу на включення Середньої Азії в Російську імперію.

Перед початком рішучих наступів проти середньоазіатських ханств з цього приводу існувала суперечка між військовим міністерством і міністерством закордонних справ. Д.А. Мілютін відстоювава тактику активного втручання в Середню Азію, міністр закордонних справ князь Горчаков наголошував на обережності, побоюючись ускладнень англо-російських відносин.

В кінцевому результаті перемогу отримала версія Мілютіна. І вже в ході військово-дипломатичних дій 12 серпня 1873р. між Хівою і Росією в Гандіміані був заключений мирний договір, що складався з 18 пунктів. Сейід-Мухаммед-Рахім-хан визнавав себе помірним слугою імператора Всеросійського, відмовлявся від всіляких дружніх відносин з сусідніми володіннями та ханами і від заключення з ними договорів, і зобов’язувався без відома і дозволу представників вищої царської влади в Середній Азії не здійснювати жодних військових дій проти них.2

1. Н.С.Киняпина Внешняя политика России второй половины 19 в. – М., 1974. – с. 267

2. Тухтаматов Россия и Хива в конце 19-начало 20 в. – М., 1969. – с.63

Правобережні землі р.Амудар’ї відходили до Росії, а з них був створений Амудар’їнський відділ в складі Туркестанського генерал-губернаторства.

Слід відмітити, що російські піддані в межах ханства мали право встановлювати свої факторії і порти. Також було встановлено монопольне право підданих Російської імперії в торгівельних справах; російські купці могли вести вільну торгівлю, не сплачуючи п’ятипроцентного податку на ввіз товару через Хіву, їм дозволено мати торгівельних представників в усіх містах ханства.

Окрім того, російські підприємці мали можливість отримати в ханстві нерухоме майно. Було видано закон про заборону в країні рабства. На хінівське керівництво була накладена контрибуція в розмірі 2 мільйона 200 тисяч рублів.

Таким чином, Хінівське ханство, як в економічному, так і в політичному відношення було поставлене в залежне від Росії положення, яка встановила таким чином свій протекторат.

Однак, завоювання ханства не призвело до серйозних змініснуючої ситуації, оскільки повсюдно імпералізм намагався зберегти і увіковічнити усі ті докапіталастичні форми експлуатаціі, які є основою існування його реакційних союзників.1.

Такими союзникамиросійського феодально-військового імпералізму в Хіві були, перш за все, сам хан, його сановники, які при підтримці військової сили зі сторони самодержавця, в союзі із місцевою торгівельно-лихварською буржуазією, могли безкарно грабувати населення Хіви.

Привілейований стан хівінського суспільства, зосередивши в своїх руках землю, а разом з нею і політичну владу, які підтримувалась військовою силою, був різноманітний і багаточисельний. В складі правлячої групи, окрім хана і його родичів, вищих сановників, були різні посадові і спадкоємці татула особи. Цей правлячий стан існував за рахунок напівфеодальної

1. И.В.Погорельский Очерки экономической и политической истории Хивинского ханства конец 19-начало 20 вв. (1873-1917 гг.) – Л., 1968. – с.63

експлуатації селянства.

Наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. в російсько-хінівських відносинах важливе місце посідало питання,