До кінця ХІІ ст. в монголії жило багато кочових племен, серед яких виділялось сильне плем’я, яке називалося татарами; у ХІІІ ст. так почали називати всіх монголів. Нойони (князі), які очолювали роди і племена, володіли стадами худоби, розпоряджались пасовищами і водоймами; спираючись на дружини пукерів, найони експлуатували масу кочівників – скотарів – карачу “чорний мод”. Під владою сильних хзанів об’єднувались у окремі племена.

Там було створено ранньофеодальну монгольську дуржаву. Монголи прийняли уйгурський алфавіт [9, с. 119].

Більшість монгольських воїнів носили панцирі із з’єднаних між собою сталевих пластинок, відполірованих до дзеркального блиску, або із шкіряних товстих і твердих лакових полос сплетених шнурками й зав’язаними з легкої шкіри. Широко використовувались панцирі із кості , товстих тканин, прошитих ватою і хутром і підбитих ззовні залізними пластинами. Окрім круглих щитів вершників , для побудови кругових укріплень і таборів використовувались великі прямокутні щити з підпоркою [15, с. 207].

Монгольська даржава сприяла зміцненню влади кочової знаті. В особі Чингісхана монгольська знать висунула крупного полководця і організатора. Монгольські завойовники мали успіх тому, що сили їх були об’єднані, тоді як частина народів, що жила навколо Монголії, ще не мала своєї державності, а в інших внаслідок феодальної роздробленості нікому було організувати опір народу [9, с. 119].

З кінця ХІІ ст. у монгольських племен, які кочували в степах Центральної Азії, йшов процес розкладу родоплемінного устрою і становлення ранньофеодальних відносин. Тут почала виділятись родоплемінна знать – найони (князі) і богатури (богатирі). Вони захоплювали у общин луги і стада. Встановлення ранньостанової державипроходило тут, як і завжди, в правовій міжусобній боротьбі між різними племенами і вождями. В ході цієї боротьби перемогу отримав Темучин (або Темужин), якому у 1206р. Було присвоєно ім’я Чингісхан. По одному із найбільш великих монгольських племен – татар – сусідні народи часто називали всіх монголів цією назвою. Вона і закріпилася за ними внаслідок руської традиції, хоч більша частина власне татар була винищена Чингісханом за часи боротьби за владу.

Чингісхан зміцнив іздавна існуючу воєнну організацію монголів. Виносливі і смілі воїни, монголи легко могли вести завойовницьку політику, поскільки вони іще зберігали типову для ранньофеодальної держави політичну єдність, в той час як сусіднінароди переживали уже період феодальної роздробленості [7, с. 86].

До кінця ХІІ ст. Київська держава уже остаточно розпалася. На її великих територіях утворилось декілька незалежних феодальних князівств, кожне з них ділилось на малі частини, не дуже сильно зв’язані одне з одним, а також із своїм політичними центроми.

Цілі області, іще недавно входили у склад Київської держави, не маючи можливості відстояти свою незалежність від агресій сусідів і робились жертвою більш сильних феодальних утворень.

В різні часи Угорщина, Польща на заході, Лівонський і Тевтонський ордени напівнічному заході, половці на південному сході дуже замітно змінили недавні кордони Київської держави, включивши у сферу свого політичного впливу досить значні простори, якими в Х – ХІ ст. володів Київ [3, с. 179].

Наприкінці травня 1223р. Монголо-татари досягли р. Калки (нині територія Володарського району Донецької області, заповідник “Кам’яні Могили”), де і відбулася битва з монголо-татарами. Вона тривала три дні. Мужньо тримались руські воїни, але через неузгодженість дій вони були розбиті.

Перемога на Калці відкривала кочівникам дорогу на Русь. Однак монголо-татари повернулися назад, додому, щоб прийти знову через 14 років [15, с. 199 – 200].

Давня Русь, яка століттями боролася з кочовиками степів на початку 20-х рр. ХІІІ ст. піддавала нападу Чингісхана. Битва на Калці, яка закінчилась поразкоюб руського війська, показала, що над Руссю повисла смертельна небезпека. Спустошливі походи Батия в 1237 – 1238рр (Володимиро-Суздальська Русь) і в 1238 – 1241рр. (Північна Русь) перетворили квітучі оьласті країни на руїни. Завойовники спалювали міста і села, убивали або забирали у рабство місцевих мешканців. Збитки завдані Русі завойовниками були великими. В полум’ї понині гинули палаци і храми, знищувались архіви і бібліотеки, розкрадались культурні цінності [21, с. 165].

Руська земля до завоювання її татарами була розбита на окремі князівства, князі яких часто ворогували. Перед татарським нашестям феодальна роздробленість на Русі дістала великий розвиток. Досить привести такий приклад. На території межиріччя Оми і Волги центрами окремих князівств були не тільки Володимир, Суздаль, Ростов, Переяслав, Ярослав але навіть і такі невеликі міста, як Димитрів, Коломна, Улич та інші міста [19, с. 312].

Рідко наша країна переживала більш важкі часи ніж в період монгольського завоювання. Нещастя, яке впало на голову руського народу, здавалось сучасникам неочікуваним. У літописах того часу говориться , що на окраїнах Русі появились “языци незнаемые”, які навалились на руську землю.

Татарське нашестя співпало з шведсько-німецькою агресією в Прибалтиці, розгромленою Александром Невським [20, с. 381].

Монгольська навала змінила обличчя кількох країн. Батиєві вершники надовго оселилися на Волзі. Золота орда, яку створили монголи між Волгою і Доном, заступила державу волзьких болгар, її пишну столицю напасники стерли з лиця землі. Казанське і Астрахонське ханство, що їх згодом, у 1552 – 1556 рр. анексувала Москва, зосередивши азіатське населення на території, що становить тепер основу сучасного Татарстану [5, с. 380].

Отже в результаті розвитку монголо-татарського суспільства, утворилася держава і міцний союз кочовиків-загарбників, які в результаті пошуку нових земель почали захоплювати нові держави.

Розділ ІІ Панування монгол на Русі.

Вирішальне, всесвітньо-історичне значення мала боротьба Русі проти завойовників [9, с. 124].

Перша зустріч руських