Розділ І. Політика експансії турків-османів у південнослов’янські землі

Наприкінці XIV століття на Балканах склалась політична ситуація, що якнайкраще сприяла агресивним намірам турків-османів.

Болгарія в середині XIV століття перебувала в стані феодальної роздробленості. Її коріння сягає 1187 року, коли було утворене Друге Болгарське царство. Поряд з Болгарським царством виникло ще декілька болгарських феодальних князівств, які вели боротьбу із спробами правителів зміцнити централізацію держави. Так, за правління династії Тертеровичів (1280-1323) і Шишмановичів (1323-1395) Болгарія поступово перетворилась в феодально роздроблену країну, в якій активно велась міжусобна боротьба за владу [18, с. 145-146].

Слід відмітити, що особливий імпульс феодальній роздробленості Болгарії надали татаро-монгольські набіги, напади візантійців, сербів, угорців [18, с. 146].

Весь цей комплекс внутрішніх і зовнішніх факторів привів до того, що на середину XIV століття феодальна роздробленість в Болгарії набула загрозливих розмірів. Маючи великий вплив в країні болгарські бояри (феодали) (входили до царської ради, брали участь у роботі сейму, який скликав цар, а також протягом частих міжусобиць керували державою) насамперед, прагнули задовольнити власні інтереси. Жадоба власного збагачення і збільшення земельних володінь призвела до поширення феодального сепаратизму [27, с. 45]. Феодали зміцнювались на своїй території і тим самим відділялись від центральної влади. На думку болгарського дослідника К. Іречека, наявність феодалізму в Болгарії була однією з причин, яка призвела до падіння самостійної Болгарської держави в XIV столітті. Він вважає, що феодальний устрій виражався в пануванні великого боярства, яке прагнуло відділитись від центральної влади і створити свої незалежні володіння [3, с. 69].

Зовнішньополітична обстановка для Болгарії була вкрай несприятлива. Напади татар, Візантії, Сербії підривали могутність країни. Внаслідок болгаро-сербської війни 1330 року і поразки біля Вельбуджі вона втратила свою гегемонію на Балканах.

Таким чином, на середину XIV століття Болгарія перестала бути монолітними державним організмом, а її політична і військова могутність були сильно підірвані.

Наслідком цих процесів став поділ країни на три окремі держави. Так, у середині XIV століття причорноморські області Болгарії здобули незалежність. У 1346 році тут правив деспот Балик, а з 1360 року його брат Добротич. На честь останнього вони отримали назву Добруджа. В 1363 році цар Іван Олександр при житті роздробив свої володіння на дві частини. Він зробив старшого сина Івана Срацимира правителем Віденської області, а молодшого – Івана Шишмана ІІІ – призначив своїм наступником. Фактично на території країни виникли три окремі державні угрупування – Тирновське, Віденське і Добруджа. Відсутність в їх правителів прагнення до об’єднання країни робили Болгарію закономірною жертвою османського завоювання [29, с. 297].

Відцентрові тенденції в цей період посилились і в Сербії. Перед появою на Балканах турків-османів Сербія за першу половину XIV століття здобула на півострові не довготривалий, але високий ступінь політичного розвитку.

За царювання Стефана Душана (1331-1355) країна досягла свого найбільшого розвитку як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.

Важливим етапом його діяльності було складання „Законника”. На спеціально скликаному соборі сербських феодалів в 1349 році затверджено його основну частину. З метою посилення державного апарату в місцеві органи запрошувались великі землевласники. Юридично оформлені форми феодальної власності, яка уже склалась у Сербії. Було розроблено права Баштинників – найбільш впливових феодалів. Деякі статті оформили безправне положення отроків (рабів), підтверджувались повинності залежних селян – Меропхів. У 1354 році через виступи селян були прийняті доповнення до „Законника”, які передбачали ще більші покарання за порушення прийнятих статей.

За Душана Сербія вела активну зовнішню політику. Було завойовано усю Македонію, Фессалію, Епір, Албанію і Арканію. В 1330 році Сербія після перемоги у війні з Болгарією оформила свою гегемонію на Балканах. На півночі від угорців було звільнено Бєлградську область і Магву. На 1346 рік Сербія стала однією з найсильніших держав Південно-Східної Європи і це дозволило Душану коронуватись „королем сербів і греків” [5, с. 607-608].

Отже, Стефан Душан, „Сербський Карл Великий” [32, с. 29], як його називає А. Кримський , побудував велику державу, яка об’єднала усі сербські землі, а також ряд інших балканських територій, мала чітку внутрішньополітичну структуру.

Однак, після смерті С. Душана (1355 рік) Сербія починає втрачати свою могутність. Постійні напади угорських феодалів, прихід в Європу турків-османів не дозволив надалі розширювати території держави. Крім того, внаслідок проведення внутрішньополітичної реформи (введення „Законника”) і за час державних війн сербські феодали досить сильно збагатились і посилились, закріпачували все більше населення. Вони утворили досить міцний замкнутий стан, який впливав на королівську владу, контролював економіку країни. У зв’язку з цим у другій половині XIV століття в Сербії відбувся „феодальний занепад” [27, с. 64]. Країна вступила в період феодальної роздробленості. Міжусобна боротьба між різними партіями феодалів перекроїла терени держави, на яких в кінці 70-х років XIV століття утворились два полюси тяжіння: північними і центральними областями володарів князь Лазар Хребелянович (1371-1389), який зумів справитись з протидією центральної влади окремих сербських феодалів і до самої своєї смерті був загальновизнаним правителем Сербії; південними – Вука Бранкович (Вукатин) – один з великих властелів, але його влада обмежувалась іншими конкурентами.

За наступника С. Душана Уроша (1355-1371) були втрачені усі зовнішньополітичні здобутки. Урош, який був менш талановитим і ледве ніс на собі тягар державних справ не спромігся зберегти єдності країни. Сербія втратила з-під свого впливу Македонію, Албанію, Епір, Фессалію та інші області [29, с. 297-298]. Однак Сербія