Натомість в інших балканських країнах – Болгарії, Сербії, більшій частині Македонії – іслам поширювався примусово, супроводжувався нищенням церков і монастирів, вбивствами священиків і ченців, феодальної верхівки. Саме тому „серби і болгари протягом турецької окупації зазнали глибоких змін у своєму національному та суспільному житті” [8, с. 312]. Зокрема, прийшовши на ці території, турки-османи суттєво змінили їх соціальну структуру, зіткнувши між собою один етнос в двох релігіях – мусульманський і християнський. Відомо, що зіткнувшись з турками болгари особливо часто відчували релігійний гніт завойовників. Захопивши країну турки грабували і спалювали церкви, а найбільш красиві і багаті перетворювали в мечеті. Шляхом насильства і погроз вони намагалися перетворити місцеве православне населення в іслам. Мусульманство приймали окремі особи і цілі села, особливо ті, що знаходились на стратегічно важливих шляхах. Результатом асиміляторської політики турків була поява в Болгарії так званих помаків-болгар, що прийняли іслам, але зберегли свою мову і звичаї. Так, протягом XV-XVI століття іслам прийняло багато болгарських сіл в районі Родоп [18, c. 167]. Однак слід підкреслити, що населення, яке потуречувалося, але зберігало свою рідну мову і звичаї все ж таки втрачало почуття етнічної приналежності.

Одним із способів насильницької асиміляції слов’ян був особливий „податок кров’ю” – „девшурме”. Раз на п’ять років, а іноді й частіше, турки збирали у батьків-християн сильних здорових – хлопчиків. Цих 10-12 річних дітей насильно навертали в іслам і, навчивши військовій справі, зараховували в яничари [29, с. 304-305].

Отже, одним із засобів зміцнення османської влади в завойованих нею південнослов’янських землях був процес потуречення та ісламізації, який мав різноплановий характер і спрямовувався на знищення слов’янського етносу.

Паралельно з потуреченням та ісламізацією османська влада здійснювала процес колонізації захоплених територій тюркськими племенами. Цей процес спричинив до значних етнодемографічних змін на Балканах.

Протягом XIV-XV століть турки в процесі завоювання здійснювали колонізацію найбільш важливих в стратегічному і господарському відношенні регіонів Балканського півострова. Переселяючи з Малої Азії тюркські племена османська влада прагнула забезпечити собі міцну опору на завойованих балканських територіях. Під тиском прибульців корінне населення, особливо областей, розташованих ближче до Константинополя, а також багатьох районів Болгарії, Македонії, частково Сербії і Боснії, змушене було залишати насиджені місця і переселятись у гірські та малодоступні зони, а також емігрувати до сусідніх держав, які ще на той час не потрапили пі владу Османської імперії. Зокрема, французький мандрівник Бертрандок де ла Брок’єр, який в середині XV століття проїздив Балканським півостровом, писав, що на цих територіях не можна було купити провізії, всюди йому зустрічались розорені і залишені села [10, с. 41-42]. На місце слов’ян приходив тюрксько-огузький етнічний елемент, який в окремих місцях досягав 50 % від загальної чисельності населення [30, с. 194]. За підрахунками відомого турецького історика О. Л. Баркана, в 1520-1535 рр. населення Балканського півострова складало 805 тисяч не мусульманського люду і 180 тисяч мусульман. Якщо від цієї цифри відняти 24 тисячі боснійських потуреченців, тобто прийнявших іслам християн, то матимемо, що на початку XVI століття тюркський елемент на Балканах нараховував близько 20 % всього населення [40, с. 35].

Своєрідною була церковно-релігійна політика Османської імперії на завойованих територіях. Напередодні падіння Константинополя грецьке вище духовенство розкололося на два табори. Одні наполягали на необхідності підписання унії з Римом, яка б забезпечила допомогу католицьких держав у боротьбі проти турків, а інші віддавали перевагу порозумінню з султаном. В результаті протистояння двох думок, перемогла друга точка зору і це не могло не вплинути на релігійну політику османської влади. Щоб тримати під своїм контролем релігійне джиття і використати християнське духовенство, як інструмент впливу на підкорені народи, султан визнав Константино польський патріархат. Церкві як суспільному організмові було дозволено репрезентувати перед владою інтереси своїх вірних [30, с. 194].

Чим же була зумовлена така політика османської верхівки? Насамперед, треба зауважити, що після падіння Константинополя у 1456 році виникла небезпека об’єднання європейських держав і організацію ними хрестового походу проти імперії. Тому султан прийняв рішення протиставити захоплені православні народи католицькому Заходові. Однак основну роль відіграло усвідомлення труднощів, а то й неможливості керувати іновірними християнськими народами без використання деяких візантійських і балканських інститутів – в першу чергу впливової Константинопольської патріархії. Саме тому османи зробили акцент на розвиток православної церкви під своїм контролем [36, с. 35-36]. Для цього процесу султан надав Константинопольській патріархії, крім релігійних ще й частину владних повноважень. Зокрема митрополичі та єпископські суди могли розглядати питання, що стосувалися порушення морально-етичних норм, негараздів у родинному житті, майнових відносин своєї пастви тощо. Крім того парафіяльні священики здійснювали реєстрацію новонароджених і померлих, давали турецькій адміністрації відомості про стан народонаселення. Через духовенство влада доводила до населення урядові розпорядження [30, с. 194].

Під юрисдикцію Константинопольської патріархії було передане православне населення Балканського півостотрова, в тому числі колись незалежну Болгарську і Сербську церкви. Так, Болгарська православна церква була позбавлена власної (Тирновської) патріархії, що призвело до її еллінізації. Султанський уряд, надавши Константинопольському патріарху широкі повноваження, тим самим зробив патріарший престол вигідною статтею своїх прибутків.