Уже в 1522 році угорський король Лайош ІІ, що був одружений на внучці Максиміліана І Марії, звернувся з проханням до австрійського правителя Фердінанда І, щоб той взяв під свій захист Хорватію. Фердінанд І без вагань погодився, адже вважав її прикордонною зоною своїх австрійських володінь [19, с. 238].

В 1525 році було відомо, що турецький султан Сулейман І (1520-1566) готує похід на Угорщину. Так як угорський король Лайош ІІ був союзником Габсбургів, його прохання про допомогу до Папи Климента VII, який ворогував тоді з ними, Венеції і англійського короля Генріх VIII зависли в повітрі. Це спричинило до поразки угорського війська біля Мохача 29-30 серпня 1526 року [12, с. 74].

Угорський король мав лише 25 тисяч вояків та 80 гармат, але мужньо і безглуздо контратакував ворога. Проте вогонь яничарських рушниць і гармат змусив його капітулювати. Як розповідають літописи: „Турки били впритул: угорська армія була поголовно винищена, а сам угорський король загинув” [45, с. 479]. „Цю битву в сучасній історіографії називають „могацькою катастрофою”” [30, c. 200], тому що після перемоги в ній Османська імперія остаточно підкорила всю Південну Європу і був відкритий шлях для подальшого просування турків вглиб Європи.

Поразка під Мохачем 1526 року негативно вплинула на Австрію. До 1526 року австрійські правителі використовували Угорщину, як буфер, який захищає їх території від османів. Однак після битви над Австрією нависла реальна загроза вторгнення турків. Крім того, свої плани щодо захоплення Австрії виношував турецький султан, який „святкуючи свою перемогу оголосив, що через рік він захопить Відень, а через два – буде на Рейні” [6,с.428].

В ситуації, що склалася Австрія повинна була діяти, зміцнювати свої внутрішні сили, шукати союзників. Австрійський правитель скористався підтримкою угорського дворянства і в 1526 році був проголошений королем Угорщини [6, с. 428].

Однак Фердинанд І Габсбург не зміг утвердити свого панування над всією Угорщиною. Йому протистояв турецький васал Янош Запольяі, який правив угорськими територіями, які відійшли від османів. Саме між цими двома правителями тривала активна боротьба за владу. Кожен з них мав свій табір прихильників.

Прихильники Яноша Запольяі вважали, що врятувати Угорщину від османів може тільки „національний” король, а ті, що підтримували Фердінанді І Габсбурга – в союзі з Габсбургами [19, с. 239].

В Хорватії, що межувала з Австрією, відбувались подібні тенденції. Тут суперниками були дві групи феодалів. Одна група орієнтувалась на Габсбурзький двір і в 1527 році вибрала королем Хорватії Фердинанда І (1527-1564), а Цетінський собор йому присягнув. Друга група орієнтувалася на Яноша Запольяі (1527-1540 рр.) і складалась з найбільш могутніх хорватських магнатів, перш за все Крсто Франкопана, що мав вплив в Славонії. Ця група вибрала на соборі Славонії королем Яноша Запольяі. Сам Франкопан отримав від нового короля титул бана і вплинув на рішення собору [52, с. 47].

Боротьба між ними розпочалась в липні 1527 року нападом австрійських військ, які перемогли в битві біля Токає (27 вересні 1527 року) і Сівни (20 березня 1528 року) військові формування Запольяі і змусили його тікати в Польщу. Однак на допомогу Запольяі прийшов султан, який влітку 1529 року направив на Угорщину свої війська і відновив владу свого васала. Війська Фердінанда залишили територію Угорщини. 7 вересня 1529 року турки захопили її столицю – місто Буду [19, с. 239].

Боротьба за угорський престол вилилась в австро-турецьку війну (1529-1532). Апогеєм цієї війни стала облога Відня, що відбувалась протягом вересня-жовтня 1529 року. Атаки 120-тисячного османського війська (300 гармат) відбивали 20 тисяч християн (70 гармат) тривали майже три тижні, але міцні мури, героїзм захисників і початок холодних осінніх дощів перешкодили туркам захопити місто. Втративши 40 тисяч убитими, агресор відступив [45, c. 479].

Активну допомогу в цій війні туркам надавала Франція, яка уклала у 1528 році таємну угоду з ними, а в 1535 році Француа І і Сулейман І вступили у відкритий оборонно-наступальний союз [11, с. 316]. Фактично Австрія самостійно вела боротьбу з османами.

В 1532 році султан знову почав наступи на Австрію, маючи намір через територію Угорщини підійти до Відня. Однак героїчна боротьба невеликого замку Кесеч, який був розташований на австрійсько-угорському кордоні, військовим гарнізоном (700 чоловік) яким керував хорват Міколо Юришич змусила турків відступити і відмовитись від претензії на Відень [52, с. 53].

Габсбурги, які правили Німецькою імперією, не мали сил воювати на два фронти. Тому німецький імператор Карл V запропонував Сулейману І вигідний мирний договір, що був підписаний в Стамбулі 1533 року. За цим договором Угорщина була поділена на Північно-західну (Хорватія і Далмація – авт.), що відходила до Австрії за умови сплати данини султанові і Східну, де надалі правили турецькі васали. Однак цей договір не визнав Римський Папа, оскільки султан наважився порекомендувати йому змиритись з Мартіном Лютером і здійснити об’єднання протестантської і католицької церков [45, с. 480].

Цей договір активізував австрійського правителя Фердінанда І до боротьби за його офіційне введення. Австрія вела активну боротьбу з турецькими васалами на угорській території. Результатом цієї боротьби стало укладення 24 лютого 1538 року Варадського миру із Яношем Запольяі, за яким у випадку смерті Запольяі, влада в усій Угорщині мала перейти до Габсбурга. Проте умов договору