Результатом австро-турецької війни (1537-1547) стало укладення 19червня 1547 року перемир’я між Фердинандом І Габсбургом і Османською імперією, яке офіційно закріпило умови договору 1533 року. За договором 1547 року Угорщина була поділена на три частини: Австрія отримала західну та північно-західну вузьку смугу угорських земель (хорватські території – авт.); центральна частина Угорської держави переходила під владу султана; східна частина Угорщини і Трансільванія визнали васалітет турецького султана [11, c. 315]. Цей договір мав дуже велике значення для Австрії, адже перехід під її владу хорватських земель дозволив розширити кордони і тим самим створити буферні території для захисту внутрішніх австрійських територій.

Західна частина Угорщини (Хорватія і Славонія) потрапивши під владу Габсбургів, формально залишалось самостійним королівством. Однак реально ці території австрійська влада перетворила в провінцію Австрійської держави. Управління тут відбувалось під егідою як центральних (Віденських) органів влади (двірцева, таємна, військова ради), так і тих, які безпосередньо управляли на місці (угорська намісницька рада, канцелярія, казна). Однак Фердинанду і його наступникам в їх абсолютних прагненнях не вдалось повністю взяти під свій контроль місцеву феодальну верхівку, тому що не маючи міцної матеріальної бази, центральна влада була змушена звертатись за фінансовою підтримкою до них [25, с. 280].

Для захисту своїх внутрішніх володінь від османнів австрійці проводили на хорватських територіях активне будівництво оборонних об’єктів, що отримало в історіографії назву Військовий кордон. Відомо, що Угорщина з кінця XVI століття була основною країною, яка була здатна зупинити просування османів на північ. Після падіння Боснії (1463 р.) Хорватія опинилась перед небезпекою османської експансії. Тому ще в 1469 оці угорський король Матвей Корвін дозволив хорватському магнату Франкопану організувати Сеньську капітанію в його володіннях. Сеньська капітанія була укріпленою ділянкою і стала першим значним військовим рубежем на шляху османського просування. Уже після 1547 року австрійці створили нові капітанії (дві в Хорватії і три в Славонії), які відповідно називали хорватським і славонським кордоном. На цих територіях за рахунок австрійського бюджету утримувались наймані війська (хорватські, німецькі, іспанські), а також з метою ефективнішого захисту сюди влада дозволила переселення християн із османських володінь, зокрема влахів, сербів, боснійців. Видатки на утримання Військового кордону в 70-х роках XVI століття досягали 550 тисяч форинтів, а самий кордон в 1578 році нараховував 88 укріплених пунктів на відстані близько 10 км [52, с. 56-58].

Завдяки такій політиці в Угорщині, Австрія зуміла ефективно вести боротьбу з османським загонами.

В 1566 році після висьмилітнього перемир’я, яке було укладене в 1559 році в Константинополі внаслідок австро-турецької війни (1551-1562), яка суттєво не замінила ситуацію, Османська імперія знову розпочала війну з Габсбургами за Угорщину, яка тривала протягом 1566-1568 років Австрійським військам вдалось отримати ряд локальних перемог над турками. Однак австрійський правитель Максиміліан ІІ не закріплював свого успіху, тому що зберігав армію на випадок, коли турки наступатимуть на Відень. Згодом стотисячне військо Сулеймана вирушило на замок Сігет. В 1566 році в цьому замку знаходилось всього 2500 хорватських і угорських воїнів, яким керував Мікола Зринський. Протягом місячної облоги Сігету турки зуміли його захопити шляхом неймовірних зусиль, адже загін Зринського проявив неймовірну хоробрість і боровся до кінця, доки не був перебитий. Під час цієї облоги помер турецький султан Сулейман І, а турки, що втратили близько 15 тисяч чоловік були змушені відмовитись від поході на Відень. В 1568 році між Максиміліаном ІІ і Селімом ІІ в Адріанополі було підписано мир, за яким підтверджувався існуючий поділ Угорщини, а Габсбурги зобов’язались платити Порті щорічну данину в 30 тисяч золотих форинтів [25, с. 285]. Таким чином система оборонних замкових укріплень виправдала себе і дозволила Австрії зупинити просування османів.

Протягом 70-80-х років XVI століття між Австрією і Туреччиною тривали локальні прикордонні бої, які згодом переросли в довголітню війну 1592-1606 років турки в локальній війні намагались похитнути позиції австрійського правителя в країні, змусити окремі місцевості визнати васальну залежність від османської влади і так розширити власні володіння [55, c.197]. Однак ефективна прикордонна політика Австрії по організації оборонних укріплень, які проходили по лінії Огулин - Карлован – р. Купа – Сісак – Біхач перекреслила усі плани османських правителів, що в кінцевому результаті привело до війни між Австрією і Туреччиною. Долю цієї війни фактично вирішила поразка турків під хорватським замком Сісак в червні 1593 року. Перемога австрійських військ означала, що Австрія перехопила ініціативу в боротьбі з турками, а Османська імперія почала занепадати. Недарма поразку під Сісаком турецькі хроністи називають роком загибелі [52, с. 54-55]. Результатом австро-турецької війни (1592-1606) стало підписання у листопаді 1606 року біля фортеці Хітва Торак миру, за яким Османська імперія визнала рівність Австрії у відносинах з собою; відмінено виплату щорічної данини султану і замінено її одноразовою контрибуцією; визнавався існуючий поділ Угорщини [55, с. 199]. Цей договір засвідчив, що в результаті ефективної зовнішньої політики Австрії в Угорщині вона суттєво зміцнила своє становище і тим самим підірвала могутність Османської імперії в цьому