Отже, падіння Константинополя зміцнило позиції Османської держави та посилило її вплив в Європі, а також остаточно вирішило долю південнослов’янських народів.

Протягом 1454-1459 років османи постійно здійснювали набіги на Сербську деспотовину. У 1455 році перед ними впало місто Ново-Брдо, а в 1459 році останній форпост Сербії – Смедерево. Деспотовина припинила своє існування [26, с. 120].

Відразу ж турки намагались захопити Зету (Чорногорію), яка з 1421року входила до складу Сербської деспотовини. Її територію поділили між собою Османська держава і Венеція. Боротьбу вели лише невеликі території Верхньої Зети, якими управляв Іван Чорноєвич. Лише в 1496 році Чорногорію остаточно завоювали османи [29, с. 302].

Досить довгий час турки намагалися підкорити Боснію. Вона у XV столітті стала ареною безперервного втручання угорських королів, сусідніх держав і турків в боротьбу місцевих феодалів за верховну владу. В ході цієї боротьби одна частина Боснійської знаті спиралася на підтримку османів, інша шукала союзу з Угорщиною. На союз із Угорщиною сподівалися й останні боснійські королі, котрі правили в 1421-1463 рр. – Твртко ІІ, Стефан Томаш І, Стефан Томашевич. Їхнім наймогутнішим противником виступав південнобоснійський феодал Стефан Вукчич Косач. За допомогою турків він домігся у 1448 році самостійності від центрального боснійського уряду, а його новий титул („герцог святого Сави”) дав південній Боснії нову назву Герцеговина [29, c. 302].

Міжусобна боротьба в Боснії спричинила децентралізацію країни і зробила її легкою здобиччю турків-османів. У 1463 році султан Мехмед ІІ, скориставшись всіма протиріччями, які були в країні, за півтора місяця оволодів всією Боснією. Найважливіше місто Боровац здалося туркам без бою. Незабаром у полон потрапив і сам боснійський король, якому за наказом султана відтяли голову. Така сама доля спіткала й багатьох воєвод. Причиною швидкого захоплення Боснії став також перехід великої кількості населення в іслам, що позбавило боснійську владу підтримки населення.

Угорщина, яка мала свої інтереси в боснійських землях, зуміла в 1463 році відбити в турків два північно боснійські міста – Яйце і Сребрениця. Ці останні осередки сербської державності існували до початку XVI століття. Падінням в 1528 році Сребрениці завершилось завоюванням турками Сербії, а разом з нею і більшості південнослов’янських народів [29, с. 302-303].

У 1465 році турки скориставшись міжусобною боротьбою між Стефаном Вукчичем і його сином Владиславом заволоділи більшою частиною Герцоговини, а в 1482 році – решту її території [26, с. 134-135].

Отже, на початку XVI століття в результаті експансійної загарбницької політики Османська імперія захопила більшість територій південнослов’янських народів. Щоправда непідкореними залишались Хорватія, Дубровницька республіка, міста Далмації, що відчували на собі вплив європейських країн, хоча турецькі війська систематично нападали на ці території.

Систематичні напади османських військ на хорватські території розпочались з другої половини XV століття, але уже з кінця XІV століття (1396 рік) турки появились в нижньому межиріччі Сави і Драви. У 1468-1483 роках вони пограбували Хорватію і Словаччину. В 1474 році османи дійшли до замку і міста Вараждин на північному кордоні Хорватії. В 1477 році угорський король у зв’язку з нападами турків надав право хорватському сабору вибирати командира хорватського війська. Це говорить про те, що фактично угорський король Корвін був не в змозі захищати усі кордони свого королівства, а тому передав частину відповідальності місцевій владі. На деякий час османи вдерлись і в австрійські (німецько-словенські) землі (1478 рік), а під час їхнього вторгнення на ці території в 1493 році і після повернення із здобиччю хорвати спробували загородити їм шлях під містом Крбава. Однак на Кбавськім полі в кровопролитній битві 9 вересня 1493 року хорватське військо було розбите. Саме після цієї поразки розпочався довгий період, який тривав майже два століття, коли хорватський народ постійно вів боротьбу з турками-османами [52, с. 43-45].

Міста Далмації, які розташовані на заході Балканського півострова вздовж узбережжя Адріатичного моря, були важливими торгово-економічними центрами, а тому їх не могла обминути увага Османської імперії. Перші османські загони появились в Далмації в 1432 році, біля міста Шибеника – ще раніше, в 1414 році. У 1468 році летючі загони турецької кавалерії спустошили околиці цього міста. Це було перше зіткнення турків з Венецією (з 1420 року володіла Далмацією) на території Далмації. Нову хвилю турецької експансії спричинила венеціансько-турецька війна 1499-1502 рр. В червні 1499 року Боснійський Санджак-Бей з двохтисячним загоном кінниці напав на Задар і Шибеник, захопив в полон кілька тисяч жителів і забрав велику кількість худоби. Ще більшого успіху турки досягли на морі. Венеціанський флот не встиг підготуватись до військових дій і туркам вдалось захопити (і залишити за собою) важливі венеціанські замки на півдні Мореї – Модан, Корон, Наварін. Однак до 1502 року венеціанці почали наступати відразу в Далмації, Греції, Албанії, Егейському морі і турки були змушені перейти до оборони. Війна спричинила великі втрати. Лише в Задарі загинуло і було захоплено в полон близько 10 тисяч чоловік. Населення міст підтримувало венеціанців. Хоча війна завершилась бьез територіальних втрат для Венеції, але Далмації було завдано великих матеріальних збитків і вона переживала економічний занепад.

Однак в 20-х роках XVI століття туркам вдалось заволодіти вадливими далматинськими містами, яків були під владою Габсбургів - Обровцем, Кніном, Сінемом. З захопленням в 1537 році Кліса турки заволоділи всією Далмацією [50, с.