На півночі Дунаю германський правитель Маробод утворив велике союзне об’єднання германських племен. Застерігаючись цього союзу племен, римляни готувались напасти на нього. В 6 р. н.е. Тиберій, збираючи війська для війни з Мар ободом, став набирати воїнів серед паннонських і іллірійських племен. Це стало причиною для грандіозного повстання, яке охопило всю Іллірію і Паннонію. Повсталі розбили деякі із римських загонів. В римі остерігались їх вторгнення в Італію. На протязі трьох років, з 6 по 9 рр. н.е. не дивлячись на те, що римляни відправили в район повстання 15 легіонів, панночці і іллірійці продовжували успішний спротив. Тільки дізнавшись про зраду одного з вождів, римляни зі страшною жорстокістю припинили повстання. [34, с. 298.].

Восени 9 р. н.е., коли в Римі проводилось святкування з приводу придушення іллірійсько-паннонського повстання, в місто прийшла страшна звістка. Скориставшись послабленням римської армії в Германії, германці повстали. Германський правитель Арміній, обманув римського командира Квінтилія Вара, заманив його з армією, яка складалася з трьох легіонів, в болотистий Тевтобурський ліс. Херуски під проводом Армінія завдали римлянам нищівної поразки в Тевтобурському лісі. Загинули два легіони та їхній командир Квінти лій Вар. [13, с. 101.].

Звістка про смерть Вара і його легіонів визвала в Римі паніку. Август розпустив своїх охоронців, набраних з германців, з Риму були вислані всі галли. Остерігались в вторгнення германців в Галлію і повстання рабів. Галлія залишилась в спокої. Раби залишились покірними. Однак після цієї поразки посилилось невдоволення римської знаті, яка мріяла про встановлення сенаторської республіки. [34, с. 229.] .

У своєму заповіті Август рекомендував римлянам утримуватись від розширення кордонів імперії, який без того стало вже важко охороняти. Гаслом його став мир. Однак, завдяки колишнім перемогам і особливо договору з Парфією, за який Риму було повернуто трофеї, захопленні після загибелі Красса, про Августа говорили як про продовжувача справи тих, хто створював могутність і славу Риму. [66, с. 49.].

По лівий бік дунайського кордону Норка вже в часи римської окупації почали оселятися германські племена. Територія племені Наристів (чи варисків) від верхнього Пфальцу через Баварський ліс сягала аж західної частини Мюльфіртеля. Між північною Богемією та австрійським гранітним плато лежала зона впливу чи не найчисельнішого, принаймні наймогутнішого серед перерахованих племен, племені маркоманів. Як вище було зазначено, за часів Моробода, який згодом повів їх походом на Богемію, вони панували над своїми сусідами навіть після перерваного августинського походу на маркоманів гегемонне положення цього племені видалося римлянам настільки загрозливим, що вони підтримували місцевих ворогів Моробода. Врешті через них він змушений був перейти до римської області. У другій половині І ст.н.е. відбулося широке злиття племінної держави мормонів з германським племенем квадів. Вони селилися у західній Словаччині у Моравії, районі Волінфіртель. На побут квадів помітно вплинуло сусідство з яцугами, кочівним народом сарматського походження, яким проживав на території між Дунаєм та Тисою [11; с.31].

Зовнішня політика на західних кордонах Римської імперії визначалася становищем в армії й у самих провінціях. На початку правління Тиберія (14-37р.н.е.) тривала кампанія проти германців. З деякими племенами були укладені союзи. Однак збудований римлянами на Рейні флот було знищено, а подальше просування армії лісами й болотами до Ельби, як показав досвід було малоефективним. Тим не менше, Тиберій створював нові військові табори. Він уважно стежив за суперечками між вождями германських племен й використовував ці незгоди на користь римлян. Рим уміло призначав і усував небажаних для себе варварських вождів у клієнтському царстві маркамонів. На римських кордонах за допомогою вдалого маневрування було створено клієнтське царство квадів загалом. Тиберій здійснював досить гнучку політику щодо варварів. Коли внаслідок надмірних податків проти римлян повстали фризи, він утримався репресій щодо них. Він неодноразово судив намісників, які зловживали у провінціях своєю владою [28; с. 103].

Тиберій продовжив завоювання Британії, де шукали допомоги невдоволені галли. Її намагалися підкорити, але невдало, Цезар, а потім Колічгула. Поступово в Британії, багатій на метали, зерно, худобу, осіли римські ділки, привчаючи місцеву знать до римського способу життя й римської розкоші. За Доміціана (81-96рр.н.е.) знову почали виникати військові конфлікти. Для Риму вони лише зрідка були вдалими (89 та 92 рр.д.н.е.). В цей період було досягнуто відносного замирення Британії. Британська знать певною мірою романізувалося, продаючи, за словами Тацита, свою свободу за римську розкіш. Римляни і надалі мали визначальний вплив на підкорінні держави, особливо коли йшлося про призначення королів, які нерідко були з чужого племені. За династії Антонінів (96-192) імперія досягла максимально можливого розквіту [35; с. 302].

Після того як Дунай за Августа став кордоном імперії римляни зіткнулися з багатьма племенами, які проживали за Дунаєм, там мешкало чимало племен – германських, сарматських, декійських, з якими Римська імперія вела часті й тривалі війни. Вже в часи Августа на мезійському березі Дунаю було пселено 50 тис. доків і готів [53; 101].

Безпеку дунайських провінцій римляни намагалися ус????? не лише шляхом будівництва укріплень, але й шляхом створення залежних клієнтських держав. Створення клієнтських держав стало характерною рисою римської дипломатії за Рейном та Дунаєм.

Римляни могли зажадати скинення небажаного Риму царя, замінивши його римським ставленням. Клієнтська держава зберігала власним державний устрій, свої форми життя й