Клієнтські держави брали на себе зобов’язання: не пропускати через свої землі племена, що рухалися по Рейну й Дунаю, зате повинні були дозволяти вільний прохід римської армії, що могла вдарити в тил народностям, що воювали з Римом; надавати римлянам допомогу продовольством, а в окремих випадках і військовою силою; не вступати в союзи проти римлян й не вести військових дій проти клієнтів Риму; племена могли дозволити римлянам будувати укріплення й споруджувати дороги в прилеглій до прикордонної смуги [52; с.48].

Однак у другій половині ІІст.н.е. на північному кордоні території племені дунайських германців відчутним був натиск східногерманських племен, готів, бургундів і вандалів, які просувалися до Чорного моря. Водночас дунайські народи і собі загрожували римському кордону. Незадовільне забезпечення прикордонних підрозділів у Норіку, де стояли лише допоміжні загони, значні втрати через епідемію далися взнаки. Війни з марк???? Велися з різною силою, починаючи з 166 до 180рр. У них римляни переважно мали справу з союзом германських і сарматських племен, які селилися біля дунайського кордону. Германська навала 170 року завдала жахливих спустошень Норіка і Панпонії. Постарждали також Ретія, Докія і навіть Верхня Італія Ював і Флавія Сальва лежали в руїнах. Аквілея потрапила під облогу.

Відтіснивши противників, Марк Аврелій перейшов до наступу (172р.н.е.). Опір був запеклим, проте імператор здобув перемогу. Розбудовуючи такі украплені замки, як наприклад, Кастра, Реґіна і Мевріяк до цілих легіонних степів, вдалося краще захистити тил (176р.). Марк Аврелій виконував серйозний план, щодо організації провінції Маркоманія, що мала охопити австрійську територію приблизно на північ від Дунаю, а також Богемію і Моравію. Але раптова смерть у березні 180 року у Віндобоні не дала йому довести справи до кінця; його спадкоємець Коммодій задовольнився тим, що відновив стару залежність дунайських народів від імперії і змусив германців звільнити приблизно семикілометрову прикордонну смугу на північ від Дунаю [11; с.31].

Структура аграрних відносин у всіх германців до переселення визначалась вільною сусідською общиною, в повній власності знаходився тільки дім з садибою. Земля розділялась між сім’ями, в залежності від кількості членів в сім’ї [24; с.24].

Найбільшу небезпеку для Риму на Дунаї становило об’єднання даків під проводом Децебала. Римський уряд намагався пов’язати дакам статус становища клієнтів Римської держави. Даки та їхні союзники бастарани й роксалани 86р. вторглися через Дунай в провінцію Мезію й захопили більшу ї частину. Після декількох поразок римської армії до Мезії прибув імператор Деміціан. Римське військо перейшло Дунай і рушило в напрямку докійської столиці Сермізегетузи. Римське військо було розбито в карпатських міжгір’ях. Однак римляни здобули вирішальну перемогу [32; с.201].

89р. з даками було укладено мир за яким Децебал видавав частину захопленої зброї й полонених. Римляни зобов’язувалися виплачувати йому щорічні грошові субсидії, як своєму клієнтові. Децебал не повинен був вести військових дій проти своїх сусідів, зате зобов’язувався надавати римській армії можливість вільного проходу через своє царство, щоб римляни могли з тилу напасти на германців та сарматів-язигів, з якими вони вели тоді війну. Римляни надавали в його розпорядження різноманітних ремісників мирних і військових соціальностей. Вождеві даків були послані багаті подарунки.

Цей мир і щорічна данина дали змогу дакам за допомогою римських майстрів і спеціалістів збудувати укріплення та навчити свою армію. Децебал намагався об’єднати довкола себе невдоволені Римом племена [53; с.301].

За правління Трояна (98-113) було вжито заходів до підготовки війни з даками. На правому березі Дунаю навпроти Дакії було збудовано дороги й судноплавний канал [42; с.32]. Влітку 102р.н.е. римські армії почали просування до столиці даків. Столиця Децебала Сермізегетуза лежала високо в горах, досягти її можна було лише через ущелини в південних Карпатах. Армія під командуванням Трояна в жорстоких битвах захоплювала дану вершину за іншою. Інша римська армія діяла на рівнині в Олтенії.

У битві на підступах до столиці даків було розбито Децебала у військовому таборі прийняв Троян, і вождь даків згодився на всі умови. Децебал зобов’язувався видати зброю, облогові машини, військових майстрів, втікачів, зруйнувати фортеці й очистити завойовані римлянами території, тобто частину Беату й Олтенії. Віднині він мав йти в річищі римської політики й вважати своїми ворогами й друзями тих самих осіб, що й римляни, не надавати притулку перебіжчикам й не використовувати дезертирів з римського війська проти Римської держави.

Проте мир з даками не був міцним. Децебал продовжував відкрито набирати війська й гуртувати для боротьби з Римом сусідні племена. Він відбудував стіни зруйнованих ним за умовами миру фортець і захопив землі язигів, які були союзниками римлян. У відповідь на це римський сенат оголосив Децебалові війну. Архітектором Аполлодором було споруджено величезний, завдовжки близько кілометра, міст через Дунай [34; с. 199].

По ньому через Дунай перейшла римська армія. Війна відзначалася надзвичайною напруженістю. Децебал чинив упертий опір. Він намагався вбити Трояна підіславши до нього одного з його вільновідпущеників. З іншого боку, до рук римлян потрапила сестра Децебала. Римляни зажадали від даків безумовної капітуляції. Сермізегетузу було взято після тривалої облоги. Децебал з рештою війська відступив на схід країни й певний час ще чинив опір, але побоюючись бути захопленим, убив себе мечем [24; с.201].

У війнах із римлянами загинуло значне число даків. Багато з них покинули свою країну. Траян привів як здобич до Риму 50 тисяч відмінних воїнів