113р.н.е. в Римі було збудовано колону Траяна, на якій вирізьблено яскраві епізоди цієї війни. Колона збереглася й до цього часу.

Однак і перемогою над даками й розширенням кордонів імперії римлянам довелося вести війни з сусідніми народами, які жили за цими кордонами. Найважчими з цих війн стали Маркоманські війни (167-180рр.н.е.) [13; с.105]. Скориставшись відсутністю на лімесі частини легіонів які брали участь у війні з Парфією, германські, сарматські та кельтські племена перейшли кордон і пограбували не тільки придунайські, але й деякі центральні провінції Римської імперії. Язиги напали на Нижню Панпонію роксолани та костобоки спустошили Дакію, маркомани, квади та лангобарди хазяйнували у верхній Панпонії. Марк Аврелій успішно провів операції проти квадів та маркоманів, а потім сарматів-язигів. У ході військових дій римляни використовували союзників із середовища племінного світу. Марк Аврелій планував утворення двох римських провінцій – Маркомонії (сучасна Моравія та Словаччина) та Сарматії (Східна Угорщина та Закарпаття). [10; с.488]. З цією метою в цих землях були розміщені гарнізони та спостерігачі. Усім переможеним племенам були нав’язані тяжкі умови капітуляції. Однак смерть імператора 180р. у Західних Карпатах звела нанівець ці плани. Внаслідок виснажливих боїв римлянам вдалося нав’язати мир квадам (172р.н.е.), язигам (175р.н.е.) й утвердити своє панування на лівому березі Дунаю.

На зміну політиці військової експансії пройшла політика дипломатично-торгівельного впливу. Племена ближньої периферії стали об’єктами романізації. Верхівка племінної аристократії активно співробітничала з римськими намісниками. За відповідну платню окремі племена виконували охоронні функції, постачали продовольство, рабів та сировину. Серед племен відбувся набір рекрутів для служби у римській армії.

Переселення племен супроводжувалося війнами й появою на історичній карті нових народів. Поширені сьогодні серед дослідників погляди свідчать про складність визначення етнічної приналежності археологічних культур римського часу (ІІст.н.е.). Низка германських військових союзів включали до свого складу населення кельтського та іліро-венетського походження, і це дає підстави припускати, що в межах германського кола міг проходити й процес етногенезу слов’ян. Сліди слов’янського населення можна шукати в межах зарубинецької, пшеварської та черняхівської культур [47; с.228].

Усі племена, які в І-ІІст. зазнавали тиску з боку Римської імперії, дуже часто створювали полі етнічні захисні союзи, а це позводило до взаємовпливів культур. Проте втручання римлян у племінні справи, пограбування й набір рекрутів до римської армії поспалювали племена, що поживали біля кордонів імперії. Внаслідок романізації була підважена тенденція до створення ними власної державницької традиції. У свою чергу таке становище робило більш успішними спроби віддалених від Риму племен створювати нові соціальні структури, спершу великі племінні союзи.

З кінця ІІст. Римська імперія вступила в період тяжкої економічної та політичної кризи. Одним з головних проявів цієї кризи було послаблення центральної влади, сепаратизм намісників і занепад основних галузей економіки, які базувалися на системі класичного рабства. Частина населення Центральної Європи на той час вже проживала на території імперії. Особливе місце у її структурі займали придунайські провінції: Далмація, Реція, Норік, Верхня та Нижня Паппонія, верхня та Нижня Мезія, Дакія. Між ними існували певні відмінності, зумовлені часом їхнього приєднання до Риму. Разом з тим усі ці провінції мали майже однакове в етнічному плані населення (іллірійські, кельтські, фракійські племена). Під впливом римської культури воно поступово романізувалося, і незабаром жителі провінцій стали розглядатися як громадяни Риму. У першу чергу це стосувалося жителів міст. Серед населення провінцій було чимало переселенців зі Сходу, де в добу імперії гостро постало питання перенаселення [29; с.169].

Час від часу на територію провінцій потрапляли і союзники римлян з ближньої варварської периферії. Кожний з них приносив свої звичаї, які збагачували місцеву культуру та побут. Опорою Риму в цих землях були ветерани римської армії, які служили на кордонах, а після закінчення строку отримуючи земельні володіння і одружуючись із жінками місцевого населення [66; с.93]. У придунайських провінціях спостерігалося посилена урбанізація. Процес утворення міст включав дві тенденції. З одного боку, міста утворювались на місці колишніх центрів місцевих племен, а з іншого, містами ставали військові стоянки легіонів на Дунаї. Останніх було більше в Мезії, Паннонії та Дакії (Емона, Карнунт, Саварія, Аквінк, Вімінацій, Троезм, Апулум). Розквіт міст припадає на ІІст.н.е. [15; с.32]. Подібна ситуація складалась і у Верхній та Нижній Германії (двох рейнських провінціях), а також Фракії. Від ІІст.н.е. жителі цих провінцій починають активно поповнювати склад римської армії й у свою чергу “варваризувати” життя імперії.

РОЗДІЛ ІІІ

Після Маркоманських воєн тиск варварських племен на Дунаї не зменшився. На початку ІІІст. н.е. з берегів Балтійського моря стала пересуватися група східногерманських племен готів. Тиск готів змусив до переміщення інші варварські племена на кордонах Риму.

Український дореволюційний історик М. Грушевський зазначав, що згадки про перші готські походи проти римлян дуже скупі. Перше, що вони зробили в даному плані, то десь на початку 30-х років ІІІст. зруйнували Істрополь, що синхронно співпало в часі із загостренням соціальної кризи в Римі [10; с.146], а тому пояснює той факт, що імперія de facto не відреагувала на цей крок варварів.