Природно, що це повинно було стривожити імперію, а тому сенат легімімізував рішення про оголошення готам війни, яку в 238р. розпочав полководець, а з часом імператор Максимін, він без особливих проблем відкинув їх від римських кордонів, але невдовзі імператор помер.

Однак, природно, що покійний імператор розгромив остаточно готський союз племен, який в кінці 40-х років ІІІст. оправився від поразок і у 250р. в союзі з карпами вторгся на терени Мезії, де взяли в облогу Макріанополь, якому вдалося врятуватися ціною величезного викупу. І тоді сенат вирішив кинути проти них армію місцевого намісника, якого зразу ж проголосили імператором Гая Деція Траяна [44; с.669]. Перше зіткнення обох військ відбулося під стінами м. Нови, розташованого на Дунаї, у якій римська армія зазнала поразки. Готи зуміли також проникнути і у Фракію, де піддали все нищівній руйнації. Римський полководець Луцій Тріск, що тут перебував, остерігся відкритого зіткнення з готами, очікуючи основної сили Деція. Однак, навіть, після об’єднання армій римляни не зуміли встояти. В результаті сепаратних переговорів готами було віддано для пограбування Філіппополь. Новий володар імперії Требаміал Галл був змушений заключити з варварами не зовсім вигідний для себе мир, дозволивши їм покинути Мезію і Фракію з награбованим добром [43; с. 671].

Слід зауважити, що ця угода проіснувала не довго, бо вже 253р. готи знову перейшли Дунай. Але цього разу вони зазнали нищівної поразки від правителя Нижньої Мезії Еміліана [9, с. 395], після чого останній відразу ж був проголошений імператором, а готи знову на деякий час відступили від римських кордонів [30. с.149].

Проте римляни не зуміли зробити з цього відповідних висновків. Регулярні напади готів і інших германських та галльських племен стали для імперії звичними. Внутрішньополітична боротьба за впливи у суспільстві теж не сприяла консолідації зусиль для боротьби з «варварським світом». Використовуючи чужоземні кораблі і моряків-найманців варвари активно займались піратами поблизу західного узбережжя Малої Азії та грецьких островів Іонійського моря. Особливо страхітливим для римського населення був морський похід готів і їх союзників (герумів, уругундів, карпів) у 262р., коли було розгромлено м. Ефес, а із суходолу пограбована Фракія та Македонія [43, с.676]. Внаслідок цих подій новим володарем Риму став Клавдій ІІ, який з часом отримав прізвисько «Готський» [16, с.30].

Генеральний бій між Клавдієм ІІ та варварами відбувся біля м. Наісса у Верхній Мезії. В кінцевому результаті римляни отримали перемогу. Однак велика кількість трупів, що залишилась непохованою, викликала епідемію чуми від якої померла значна частина жителів Мезії та Паппомії, в тому числі і Клавдій. Наступником Клавдія ІІ став Авреліан (20-275рр.).

Проте, слід зауважити, що постійний тиск готів на Балкани змішував Авреліана шукати і мирні шляхи вирішення проблеми, розселяючи варварів у Мезії та Паннонії на правах коланів [9, с.147].

Зміни, які в цей час потрясли Рим (а саме перехід від принципату до домінанту) посприяли деякому зміцненню держави, що особливо мало місце при імператорі Діоклетіані. Проводячи в життя військову реформу Діоклетіан утворив прикордонні армії, які складалися суто з варварів і які не залучались у походи імператора, а повинні були захищати лише свої ділянки кордону [44, с.246]. З часом, наприкінці правління цього імператора, варваризація військ стала значно масштабнішою. Готи приймались фактично в усі види військ. Також багато вождів германських племен займали керівні посади римського командування.

М. Грушевський, посилаючись на готського історика Йордана, зазначав, що у IVст. між Римом і готськими племенами існував міцний мир, так як джерела фактично не повідомляють про те, що були якійсь серйозні військові зіткнення. Однак, варто зазначити, що це було не зовсім так. Наступник Діоклетіана Костянтин у 323р. був змушений вирушити до Фракії, щоб відбити черговий напад на неї готів. Відновлення такої конфронтації очевидно було пов’язане з тим, що «Костянтин, знищивши… оборонні споруди, більшу частину солдат вивів з кордонів і розмістив у поселеннях, що не потребували жодних військових сил. Він позбавив і слов’ян, а тому просування на Захід для них стало, по-суті, об’єктивним фактором їхнього життя. За час перебування у цих прикордонних регіонах у 40-50-х роках ІVст. відбулось ряд Римсько-готських війн, після чого варвари зуміли захопити значну частину, залишеної Римом, Дакії [55, с. 97].

Однак, необхідно зауважити, що на своїй власній, прикордонній з Римом, лінії готи формально залишились його союзниками, хоча й проводили дрібні спустошливі рейди на римські провінції. Ці дрібні набіги, як писав А. Ременніков [55, с. 97] дуже сердили римлян, створюючи напружену ситуацію у взаєминах з готами, однак цього було не достатньо, щоб почати війну і провчити варварів.

Звичайно, що крім військових і політичних відносин між римом і готами були тісні економічні і культурні зв’язки, чому сприяло сусідство даних етнічних спільнот.

Радянський дослідник соціального устрою готів А.Р. Карсунський зазначав, що під шаленим впливом Риму готське суспільство познайомилось з різними формами рабства, і зуміло трансформувати власну суспільну еволюцію від кочового до землеробського способу життя [49, с. 61]. Саме це в процесі просування варварів на захід, сприяло