Однак римський вплив розповсюджувався серед готів не лише в цьому напрямі. Варвари, воюючи з імперією, запозичили собі в них технологію виготовлення зброї, суден, штурмових і метальних машин тощо [25, с. 57-58]. Готи підтримували з варварами також і торгівельні відносини (особливо, коли вважалися федератами держави), продаючи їм рабів, шкіри, худобу, а отримуючи вино, сіль, зброю, одяг та ін.

За словами радянської дослідниці Ю. Колосовської [46, с. 154-155], в ІІІ-ІVст., навіть, існували змішані римсько-готські шлюби не тільки в середовищі селян, але і серед знаті. Рим проводив такі акції свідомо, намагаючись посилити свій вплив в середовищі германців. Діти, від таких шлюбів, віддавалися на виховання і навчання до римських шкіл, а з часом і до війська, де вони, природно, захищали інтереси Імперії.

Вивчаючи історію римського війська ще один радянський вчений
Г. Дельбрюк прийшов до думки, що готами також були запозичені структура і організація легіонів, а також військова термінологія [37, с. 254], що свідчить про наявність тісної військової співпраці.

Таким чином, взаємовідносини між готами і римлянами в першій третині ІІІст.н.е. і розвивались у різних площинах були впродовж найближчих 100-120 років надзвичайно динамічними. Посилення «готського тиску» на північно-східні кордони Імперії стало, по-суті, одним із результатів глибокої соціальної кризи в державі і започаткувало зміну форми правління в Римі. Боротьба з цими варварськими племенами перетворилась з наступальної в оборонну, що в кінцевому результаті сприяло просуванню готів вглиб римських територій, тим самим поширюючи тенденції варваризації римлян.

Зміцнення взаємовідносин між готами та римлянами у середині ІVст., не зважаючи на поодинокі спроби варварів здійснити грабіжницькі напади на імперські володіння, все ж сприяло мирному співіснуванню різних за етнічним походженням народів, їх спільного проживання та господарювання. Готи, розуміючи що мають вплив на вищі ешелони римської влади, неодноразово користувалися з цього, добуваючи для себе цілий ряд пільг і привілей у різних сферах діяльності [39, с. 501].

Звичайно, що римські імператори усвідомивши те, що «готську проблему» вони фактично вирішили, приступили до умиротворення парубіжних з Германією земель і галльських регіонів. особливо цей політичний курс реалізовувався у 50- на початку 60-х років ІVст., коли біля керма держави стояли Констанцій і Юліан. Однак невчасна смерть останнього започаткувала нову хвилю широкомасштабних зіткнень між готами і Римом. На Рим, в цей час, за словами історика античності Амміана Марцеліна [2, с. 622] рушили всі племена, і коли нові правителі Валент і Валентініан прийняли керівництво (лютий-березень 364р.), державу, як корабель, трясло хвилями тотального незадоволення. Дрібні напади готів, що тривали впродовж всього 364р. переросли у справжню масову антиримську атаку 365р., підтримувану намісником Прокопієм. Спираючись в своїх діях на опозиційні імператорам елементи аристократії він зумів заключити з готами угоду, і за короткий час, з їх допомогою, оволодів Фракією. Радянський дослідник А. Ременніков вважає, що готи не могли, в даному випадку, розраховувати на щось більше ніж звичні для них субсидії, до яких добавлялась і військова здобич, так як Прокопій не мав великих ресурсів у своєму розпорядженні [56, с.134].

Проти армії готів та сил Прокопія виступили війська Валента. І в вирішальній сутичці перемогу здобули війська імператора Валента.

Варто також сказати і те, що перемога над цими племенами була далеко неповною, так як велика кількість готів на той час проживала з Дністром, і вже тоді римські історики вміли розрізняти їх [49, с.65].

Слід також зазначити, що перемогу римляни здобули завдяки допомозі своїх рабів, яким вони пообіцяли за голову гота винагороду золотом, відпустивши їх в нічний табір варварів «на поживу». Це, й також тривале спустошення римлянами готських земель змусило ї просити миру, який і було укладено на дуже несприятливих для варварів умовах. Підписання цієї угоди відбулося на кораблі посеред Дунаю, так як вождь готів Атамарік вважав не припустимим це зробити на римській землі, а Валент згідно свого сану і гідності ніколи б не вирушив на заключення договору до варварів. В цілому лідери обох сторін домовились обмежити торгівлю готів на римській землі за винятком двох міст, виплата Римом субсидій готам відмінялась, як і припинялись набіги готів на римські землі. Щоб зберігалось дотримання умов договору імператор отримував заручників від переможених [31, с.104-105].

Внаслідок цієї перемоги римська влада активно почала втручатися у внутрішньополітичні баталії в таборі готів.

Таким чином, римська влада у результаті перемоги над готами у війні 366-369рр. та втручання у внутрішньополітичні суперечки готів знову зуміла добитися сприятливого для себе результату, привівши, в готських землях, до влади праримськи орієнтовану людину.

Проте, як і раніше, ця перемога не була довготривалою і залежала від зовнішньополітичних обставин. У 375-376рр. з прикаспійських степів у Придунав’я перекочували нові племена гунів. Незважаючи на всі оборонні дії, вони розгромили готів, змішуючи їх просуватися на Захід водночас порушуючи умови миру з Римом (369р.). Відчуваючи загрозу остаточно бути розгромленими частина готів вирушили до Валента з прагненням оселитися на римських землях [44, с.733]. Імператор погодився, однак вимагав обеззброєння варварів, звичайно, що більшість погодилась на це, але все ж таємно переносила зброю.

Однак після розселення готів у Мезії і Фракії мирне взаємоіснування виявилось неможливим, в чому здебільшого були винні римські намісники, про що писав Марцелін: «… в той