Фактично це і стало прелюдією до відкритих військових дій, після чого готи: «… підняли, за своїм звичаєм, знамена, залунали труби, сигнали, почали їздити грабіжницькі загони, піддаючи розоренню селища і здійснюючи страшні спустошення, де це лише було можливим. Лупіцин з великою поспішністю зібрав війська проти них і виступив. У дев’яти милях від міста він зупинився в готовності прийняти бій. Побачивши це, варвари кинулись на непідготовлені загони машин і, притиснувши що грудей щити, вбивали списами і мечами кожного, хто був у них на дорозі. У кривавому, жорстокому бої були втрачені знамена, впали командири… Після цього вороги одягнулись в римські обладунки і стали бродити всюди, не зустрічаючи жодного опору». [2, с.623].

Проблеми, що появились на теренах Мезії і Фракії сильно хвилювали імператора Валента, який зрозумівши, що мирним шляхом готів заспокоїти неможливо, вирушив з військом проти них. «… На світанку наступного дня, який по календарю рахувався як дев’яте серпня, війська [імператора Валента] були біля стін Адріанополя із відповідною охороною із легіонерів… Довго йшли вони по кам’янистих і не рівних дорогах, і спекотний день став наближатись по полудня; на кінець о восьмій годині [тобто біля двох годин дня], стали помітні вози суперника, які за донесенням розвідки були розташовані у формі кругу. Поки варвари затягували за своїм звичаєм дикий… вій; римські вожді стали налаштовувати свої війська у бойовий стан: праве крило кінноти було висунуте вперед, а більша частина піхоти поставлена позаду, в резерві…» [2, с. 624].

Треба зазначити, що Валент міг відтягнути бій, дочекавшись свого сина Граційна, який поспішав під Адріанополь, однак він послухав воєначальників, які радили йому самостійно перемогти готів і не ділити тріумф із сином. Тоді було віддано наказ розпочати бій. В кінцевому підсумку перемогу отримали варвари. С. Ковальов вважав, що поразку визначила на перед зрада деяких частин римського війська, що перейшли на сторону готів. Дослідники військового мистецтва Г. Дельбрюк [37, с.318] та Є. Разін [54, с.331] відзначили у своїх працях тактичну винахідливість варварів, які зуміли вдаліше використати переваги місцевого рельєфу, а також прорахунки стратегії римського військового командування.

Сам імператор загинув в вирі битви і лише після її завершення кілька римських легіонерів зуміли віднайти і забрати його тіло.

Готи, здобувши таку блискучу перемогу, оточили Адріанополь, але взяти його не змогли. Внаслідок цього вони об’єднались з племенами аламів і гунів, і вирушили на Константинополь. Однак тут на них чекала невдача, так як, за словами Є. Федорової: «… наміри їх зникли, коли вони на власні очі побачили велику протяжність оборонних стін, … недоступні для їх краси міста …» [63, с. 302].

Варто зауважити, що розумно повівся і Юлій, який довідавшись про поразку римлян у Фракії, віддав наказ усіх готів, які колись були прийняті до складу легіонів стратити, викликавши буцімто на вручання нагород.

Однак, слід визнати, що поразка 378р. при Адріанополі завдала Західній Римській Імперії не поправного удару, так як фактично кращі військові кадри тут загинули, або були важкопоранені і не могли більше служити в армії. Такі обставини змушували імператорів, в майбутньому, вдаватись до допомоги варварів.

У економічній і культурній площині взаємовідносин Риму і «готського світу» проживали у менш напруженій обстановці, так як варваризація римлян і романізація готів відбувались не так жорстоко, як політичні і військові баталії. Хоча у Римі не дозволялось у цей час носити шкіри звірів, хутро та довге волосся, готи, самі того не помічаючи прищеплювали громадянам Риму сільські грубі риси поведінки, що особливо впливало на рівень освіти міщан, активізуючи процеси їх оселянюваня. Варвари своїми манерами і одягом, викликали і подив, і сміх у міщан, які для варварів були чужі як за способом життя, так і за іншими показниками [29, с. 216].

На сході від вестгостьких племен в останній третині ІVст. відбуваються нові етнічні процеси. У глибинних районах Східної Європи починає формуватися новий потужний союз аланів (інддіренських племен та гуннів, тюркомовних племен, що прийшли з Азії).

У 374р. гунни, які утворили союз з аланами під проводом Боламира, завдали поразки остготам і держава Ерманарика розпалась. Гунни повели дальший наступ на захід. Вестготи під тиском гуннів почали відступ. Атанарих відійшов у Трансільванію, а частина вестготів під командуванням Фрітигерна та Фарнобія перейшли Дунай і з дозволу імператора Валента поселились у Фракії. Проте утиски римської адміністрації та нові обмеження викликали невдоволення, яке закінчилось у 378р. битвою під Адріанополем. У ній Риська армія зазнала поразки, а сам Валент загинув. Та частина готів, яка ще залишилася за межами римської території. На чолі з Атанорихом безуспішно намагалися зупинити наступ гуннів та аланів. Вони зазнали поразки і вест готський союз розпався [42, с.121]. Причини поразки процесів державотворення у готських племен були пов’язані з слабкою