всія Русі стає Симон. Особливо те, що посвята Симона в митрополити здійснювалася по новому звичаю, який яскраво нагадував посвяту патріарха в Константинополі. Митрополит символічно отримував владу від великого князя, подібно до того, як в Константинополі патріарх отримував її від візантійського імператора (Василевса) або „царя”, як його називали на Русі. Московський великий князь уособлювався, таким чином, візантійському „царю”, заявляючи про себе як про спадкоємця візантійських імператорів, тобто про своє право на царський титул. Тому закономірно в цьому розумінні, що великого князя, все частіше іменують в цей час „царем”, рівним чином митрополита Симона можуть неофіційно іменувати „патріархом”.
Таким чином, обряд посвяти в митрополити, підвищує значення офіційного прийняття царського титулу. Відповідним чином це відповідає уявленням про Москву як про Новий Рим – столицю імперії. Невипадково саме за митрополита Симона з’являється новий ритуал інтронізації (поставлення на велике княжіння), який яскраво нагадував вінчання на царство в Константинополі: таким чином 4 лютого 1498 року був вінчаний великокняжою шапкою – відомою як шапка Мономаха – Дмитро Іванович, внук Івана ІІІ. При цьому спадкові реліквії московських князів – шапка і барми – виступають як знаки великокняжої а потім і царської влади [32, с.94-95].
Два головних елемента лежать в основі системи московського теократичного абсолютизму: обожнення царя і відносини між духовною і світською владами. [5, с.158]
Слід відмітити, що великого практичного значення ці ідеї набули із змінами релігійної і політичної ситуації, зокрема Флорентійською унією (1439 рік), самостійним і неканонічним запровадженням Москвою власної митрополії (1448 рік), захопленням турками Константинополя (1453 рік), а також посилення Московського князівства, його перемогою у боротьбі за панування над північно-східними руськими землями.
З урахуванням вище перелічених подій у тогочасній літературі утверджувалася ідея про особливе місце Москви в християнському світі як єдиної оборонниці православ’я. Керуючим центром пропагування і поширення саме такого ідеологічного стереотипу був Чудовський (Архангело-Михайлівський) монастир на території Кремля. У ньому знаходилась резиденція митрополита, здійснювались переписування, переклади і редагування книг. [7, с.56]
У січні 1493 року відносини Москви і Литви от-от Мали піти в іншому напрямі. Півроку тому помер Казимир Ягелончик, король Польщі і великий князь Литовський, поділивши свої володіння між другим і третім синами. Польське королівство перейшло до Яна Ольбрахта, а Литва до неодруженого Олександра. Іван ІІІ побачив можливості для себе. З одного боку, він готував посольство, що поїде до Вільна й почне переговори про політичний шлюб між великим князем Олександром та Івановою дочкою Оленою. Водночас, уперше в Московській історії він озброїв свого посла настановами, вимагаючи визнання доти незнаного титулу „Государя всея Русі”. То був класичний подвійний дипломатичний хід: з одного боку, очевидна приязнь, а з другого – потенційна ворожість. Іван зумисне втягнув Литву в угоду, яка ставила під сумнів майбутнє всіх східних слов’ян. [30, с.88]
З іншого боку доктрина „Москва – третій Рим” виражала безпосередні намагання ліквідувати неповноправне становище Москви по відношенню до інших центрів православ’я. Відобразила нове співвідношення сил всередині вселенської, православної церкви [5, с.247].
Іван Васильович ІІІ уже почав підписуватися царем і самодержцем: „Божою милістю цар всія Русі”, – піднімаючи цим навіть дипломатичні конфлікти. А Василь Іванович ІІІ (1505 – 1533рр.), за словами літопису, склав собі „особливу титлу велікія державя і тако в посольських грамотах і в літописних історіях писати собі повелів, таким званням в руській землі навіть і від великого князя Рюрика ніхто від роду їхнього таким самодержавством не писалися і не нарікали, яко же цей: Божою милістю цар і великий князь”, і став систематично і наполегливо титулувати себе так у зовнішніх відносинах. Тут не тільки ступінь політичного розвитку держави, а й релігійно-церковного підняття. І навіть більше: саме церковне підняття як першочерговий двигун політичних рішень.
Польський радчий Дмитро Герасимов написав „Повість про білого клобука”, де він доказував, що ця святиня тому чудесним образом перейшла на Русь, що „ветхий Рим відійшов від слави і від віри Христової гордістю і своєю волею; в новому же Римі, в Костянтин граді нашестях агарянським також християнська віра загине. На третьому же ж Римі, є же на Руській землі, благодать Святого Духа возсіяє, яко, – далі йдеться у формі пророцтва папи Сильвестра, – всі християнські царства прийдуть до кінця і з’єднаються в єдине царство руського православ’я ради”. І так, без вагань: Москва – третій Рим, і навіть більш славний, ніж перші два.
В той же час, цілий цикл сказань про „Мономаховий вінець” розвиває думку про перехід знаків царського сану із Вавилону через Єгипет, Рим, Візантію на Русь. [15, с.32].
Після падіння Константинополя набуває популярності на Русі, „Повесть о взятии Царьграда”. Її автор Нестор – Іскандер, за походженням русич, навернений в іслам, був учасником облоги і штурму столиці Візантійської імперії. Його повість привернула особливу увагу, через те, що в ній розповідалося про пророцтво Лева Премудрого, яке свідчило, що „русый” народ визволить Царград від невірних. Автор побачив в „руcых” – русичів. Його тлумачення на Русі було прийняте із захопленням, як доказ того, що визволителями Константинополя будуть Русичі. [5, с.147].
Політична концепція московського самодержавства і спадкоємності Москви – третього Риму породжується в монастирях. Перш за все тому, що вони були серйозною силою, яка з давніх часів брала участь у політичному житті, що було результатом їхньої духовної і місіонерської діяльності. Монастирі появляються на