Але великі розміри монастирських володінь викликали подвійну реакцію. З одного боку, в монастирському середовищі появляється рух „нестяжателів”, який протестував проти земних багатств зібраних монастирями. Ці погляди представляє перш за все Ніл Сорський (народився біля 1433 – помер у 1508р.), який проповідував, що ґрунтом монаших діянь є не плоть а думки і серце. З іншого боку, обширні монастирські володіння починають все більше цікавити московського князя. Боротьба Івана ІІІ з удільними князями, з Новгородом і Псковом безпосередньо вела його до конфлікту з монастирями. [3, с.115].

Питання про монастирські володіння було в центрі жвавої дискусії про характер монастирів, їх значення, їх відносини з народом і царем. Особливість становища монастирів – єдиних джерел знань перетворювала дискусію в майстерню по розробці ідеології. Друга половина XV – початок XVIст. – час бурхливого духовно-теологічного, політично-культурного життя, один із найважливіших періодів московської історії. В пристрасних і жорстоких суперечках формується розуміння особливого характеру московської держави, руського царя, місії Москви – столиці русі в історії людства [5, с.149].

Значний вплив на розвиток даної теорії вніс один з визначних діячів того часу – Іосиф Волоцький. Одна з сторін його діяльності мала дальній приціл і в кінцевому рахунку вже після смерті самого Волоцького ігумена привела до зближення іосифлян з Василем ІІІ. Мова йде про теорію божественного походження самодержавної влади, яка була ним вироблена в тяжкі для іосифлян 1510-1511 роки. Вона була викладена в посланнях Василю ІІІ і 16-м слові „Просвітителя”. Виходячи із своїх поглядів, згідно з якими „божий промисел” являється рушійною силою історичного процесу, Іосиф Санін приходить до створення теорії божественного походження царської влади.

Зародки цієї ідеї можна знайти в ранніх творах Іосифа, де волоцький ігумен також говорив про походження царської влади від Бога. Але тоді Іосиф доказував це тим, що цар є божий слуга, що підпорядкувався „священству”, тепер же підкреслювалася інша сторона формули – „божественний характер царської влади створений за подобою влади небесної”. Звідси витікає висновок, що „цар убо єством подібне всім людині, а владою ж подібне вишньому богу”. Влада царя уподоблювалася владі божій, а сам він ніби ставав „земним богом”.

Думка про „богообраність” царської влади потрібна була Іосифу для того, щоб залучити князя до активної підтримки боротьби проти єретиків і інших ворогів церкви. Іосиф писав: „Яко бог хоче всіх спасти, також і цар всіх підопічних йому береже”. Для Іосифа царська влада являється тільки союзником в боротьбі за сильну церкву, опорою в боротьбі з її ворогами. Цар являється вищим суддею в церковних справах. Саме йому бог передає все „церковне і монастирське”, його „суд не пересуджується”.

Із теорії теократичного характеру самодержавства, що розвивав Іосиф Санін, витікав і практичний висновок: підкорення удільних князів владі московського правителя. У своєму посланні до И.И. Третьякова Іосиф пропонує таку думку, що Василь ІІІ являється навіть „всім руським землям государям государ”.

Вчення Іосифа Волоцького про теократичний характер влади великого князя і його висновки, допомагали боротьбі московських володарів з удільними княжатами за створення сильної єдиної держави. [10, с.115].

Волоцький ігумен був не єдиним публіцистом, що розробляв в 10-ті роки XVI ст. ідею про величність влади руського монарха. Біля 1511-1523рр. тему про походження московської династії від Августа – кесаря і про отримання шапки Мономаха від візантійських імператорів розвивав у своєму „Посланні” колишній митрополит Спіридон-Савва.

В цій теорії для Василя ІІІ були свої привабливі сторони. Росія завдяки їй вводилася в коло європейських держав, об’являлася спадкоємницею Візантії: ледь не самого Риму [27, с.31].

Отже, у 1493 році усі головні елементи ідеології „новий Константинополь – Москва”, або куди знайоміша назва „Третій Рим” були вже наявні. Існувала незалежна гілка православної церкви, яка шукала імператора; був князь, пов’язаний із останнім візантійським імператором, і цей князь уже назвався царем; сформувались претензії на панування над усією Руссю. Бракувало лише спритного, вигадливого ідеолога, що поєднав би всі три елементи у своєрідну містичну теорію, якої вимагала напрочуд теократична держава. І такий чоловік знайшовся.

Філофей із Пскова (бл. 1450-1525рр.) був учений чернець псковського Єлизарського монастиря. Він добре знав біблійні пророцтва Ездри і Даниїла, історичні прецеденти – від Сербії і до другого Болгарського царства, твори Псевдомефодія і хроніку Манасії. Такі знання були не унікальні. Незвичайність Філофея виявлялась тільки в його прагненні використати їх задля вигоди московських князів. Псков, як і Новгород, жив у страху і трепеті перед Москвою. Більшість псковських ченців дихали антимосковським духом. Хоч яка там була причина, але Філофей приготувався обернути запас своїх знань на користь Москви. 1493 рік, на початку четвертого десятка він не мав ні посади, ні авторитету в монастирі, де згодом стане ігуменом. Але те шумування в церкві, що сформувало його погляди, вже давало свої плоди. Згодом Філофей обстоюватиме тотальну покору всіх християн церкві, і тотальну опозицію латинській церкві [8, с.1318].

Повне відображення теорія „Москва – третій Рим” знайшла в творах Філофея. Це „Послание на звездочетцев” адресоване дяку московського князя у Пскові Мисюрі Мунехіну і звернення до великих князів Василя Івановича і Івана Васильовича. У цих трьох зверненнях Філофей обґрунтовує своє