бачення світової історії. На його думку, історія людства – це процес утворення, розвитку і занепаду світових царств, зміни яких визначені богом. Першим царством на його думку, був давній Рим, який загинув через латинську єресь. Другим Римом стала Візантія зі столицею Константинополь. Проте і цей другий Рим пішов на угоду з „латинянами”, визнавши Флорентійську унію (1439р.), за що був приречений на загибель. Центром збереження православно-християнської віри, „Третім Римом” стає Москва та її правителі. Звертаючись до Василя ІІІ, Філофей пише: „Святого убо Рима церкви падеся неверием Аполинариевы ереси втораго же Рима Константинова града церкви агаряне внуцы секирами разсекоша двери, ияже – ныне третьяго нового Рима дръжавного твоего царствия святая соборная апостольская церкви, иже в концых вселенных во православной христианшей вере во всей поднебесней паче солнца светитца. И да весть твоя дръжава, благочестивыа царю, яко вся царства православныа христианския веры снидошася в твое едино царство, един ты во всей поднебесней христианом царь”. [32, с.110].
Подібна аргументація і висновки містяться у його зверненні і до великого князя Івана Васильовича. Відзначивши головну, на його погляд, причину падіння Риму і Константинополя – хворобу на „єриси не исцельно”, Філофей проголосив, що правильна християнська віра зберігається лише „новою великою Росию”, де вона „паче солнца святится и един православний руський цар во всей поднебесной” зберігає її [13, с.55].
Лист до дяка Мисюри Мунехіна, окрім розгорнутого звинувачення Риму і Константинополя в єресі, містить і твердження про богообраність Московської держави та її правителів.
Дійсно, найбільш яскраво виразивши цю концепцію в посланнях старця Філофея, увага акцептується на політичній стороні. Вироблена ним концепція богообраності Москви і московських правителів, їх особливої ролі у християнському світі, набули згодом численних прихильників у панівному стані, різних соціальних верствах суспільства і сприяла формуванню у росіян месіанських переконань у тому, що саме „Росія покликана бути останньою оборонницею православ’я.” [18, с.25].
З іншої сторони так звана теорія „третього Риму” є не більш як результат наукового непорозуміння. Ідея translatio imperii – переносу імперської спадщини з Риму чи то до Візантії, чи у будь яке інше місце – потенційно є, звичайно ж, притаманною для будь якої християнської династії після падіння Риму. Деякі відлуння таких уявлень впродовж століть різними шляхами досягли Росії. Але насправді, наукова, а пізніше й популярна ідея Московії як Третього Риму, походить із єдиної фрази нічим іншим не визначного і все ще погано зрозумілого послання, що його здогадно надіслав монах Філофей чи то Іванові ІІІ, чи то Василю ІІІ, чи навіть Іванові IV.
Хоча й цілком не ясно, коли саме було написано згаданого листа, най вірогіднішим є припущення про адресацію його Василію ІІІ з приводу приєднання Пскова 1510 року. Основною думкою листа, в якому головне йдеться про релігійні питання, є та, що великому князеві московському не гоже відбирати власність у церкви на Псковських землях, як це було на величезних територіях побратима Пскова – Великого Новгорода. Якби великий князь учинив так, пише Філофей, то його навряд чи можна було б вважати християнським монархом. А оскільки два попередні Рими занепали й Москва залишається одиноким істинно християнським – тобто православним – царством, то як її цар не буде християнином, четвертого Риму вже не буде.
Себто Філофеєві слова, що в усякому разі мають лише вузько релігійний контекст, були застереженням, а не закликом до величі. Вони не мали нічого спільного із зовнішньою політикою чи баченням долі Московії [14, с.22].
Інший автор XVI ст., Василь, що діяв після Філофея і написавший житія деяких північно-руських святих, в житії Савви Крипецького, також звертається до ідеї „Москва – спадкоємниця Рима”, в цей же час як притендувавший на це високе звання Константинополь „изпроказися Махметовою благодатю від безбожних турок...”. Таким чином, і у Філофея, і у Василя носієм колишньої величі великого царства Риму являється Руська держава [27, с.79].
Ідеї „Сказания о князях Владимирских” і теорії „Москва – третій Рим” (іноді з різними акцентами і спробами модернізації) стали протягом століть ідеологічним обґрунтуванням внутрішньої і зовнішньої політики московських правителів. Легенда про „Римське” походження стало при нагоді московським правителям для насаджування у свідомості населення власної держави і для намагань створення певних стереотипів у Європі про виключність своєї особи і своєї влади. Одночасно відкидався панівний раніше погляд феодальної верхівки та великого князя як на старшого серед рівних. На зміну приходять поняття государя і підданства.
Проте в самій московській державі легенда про „римське” походження, як і концепція виключності ролі московських правителів у християнському світі, освячених церквою, не могли бути предметом скептичних зауважень. Вони робили ідеологічно неможливим політичний виступ проти влади. Вже за часів Івана ІІІ починає „утверджуватися головна ідея самодержавства: визнання вищої влади і волі государя джерелом і верховним критерієм всякого права і всякої правди”. Московське самодержавство усе більше набувало рис, не стільки західних, скільки східних монархій з ознаками візантійського цезарепапізму і східного деспотизму.
Ідеї „Сказания ...” і „Третього Риму” відкривали для Москви надзвичайно широке поле діяльності. На її конкретні напрямки і акценти у різний час по різному впливали на внутрішнє і міжнародне становище держави. Проте, як слушно зауважив В. Гришко, з самого початку основну ланку в проблемі „успадкування ролі і значення Великого Риму Москвою становила Україна-Русь”. Саме вона була „найближчим до Москви щаблем, через який