не просто стриманість, це була манера, повадка, настільки чітко відпрацьована, що вона сприймалась як природне. Але насправді в ній був розрахунок на те, щоб не показати нікому про, що він думає, не дати вгадати своїх думок, не дати нікому скласти попереднє уявлення про те, що він може вирішити, це з однієї сторони, з іншої повільність, паузи які були пов’язані з бажанням не сказати нічого такого, що прийдеться забирати назад, не сказати нічого з запалу встигнути зважити кожне своє слово. Необхідно, сказати, що він зберіг цю стриманість і потім, серед перемог. Коли люди навколо нього були збуджені цими перемогами. Він був просто дещо веселіший, частіше жартував, посміхався, але до цього і зводились, мабуть, зміни в його поведінці. Коли він говорив, він вмів чудово приховувати себе і свої думки... Міміка його була надзвичайно скупою: він не робив підкреслено – проникливого виразу обличчя, але його обличчя було спокійне. Окрім цього він любив ходити так, щоб присутні не бачили його обличчя, а так як він сам вибирав ті моменти, то це теж допомагало йому приховувати свої почуття та думки. По його обличчю неможливо або майже неможливо було вгадати напрямок його думок. І в цьому був зміст, тому що мисливців вгадати його думки було багато, він знав це, знав і міру свого авторитету, а також і міру того підлабузничиства, на який здатні люди, що намагаються йому підтакнути. Тому він був обережний, особливо тоді, коли мова йшла про питання, яке йому відносно мало було знайоме і він хотів дізнатись в дрібницях людські думки. Вислуховуючи людей і вислуховуючи різні думки, він можливо перевіряв себе і коректував... коли він був у доброму настрої або щось його смішило, він посміхався. Але посміхався стримано, і навіть цю скупу посмішку прикривав рукою і трубкою” 2; 266. Таким в службовому спілкуванні був цей диктатор.
Політичній кар’єрі І.В. Сталіна звичайно сприяли деякі його риси, які вже були вказані вище. Але поглянемо як про це писав Л.Д. Троїцький: “Ленін цінив в Сталіну характер: твердість, витримку, впертість, частково і хитрість як необхідну якість в боротьбі” 5; 614. Л.Б. Красин відмічав, що у Сталіна була “диявольська смикала і хитрість помножена на обережність”. Обережність і підтримку як необхідні якості для лідера, що дозволяє не піддаватися почуттям і не втрачати голово в самих критичних ситуаціях, відмічали і інші сучасники. А от спогади Н. Н. Жорданії : “Коба був... завжди спокійний, замкнутий, навіть голосу не підвищував, на зневажання одразу не реагував, але не забував і чекав зручного моменту, щоб відплатити за все” 5 ; 614.
Але були більш важливі організаційні здібності І. В. Сталіна, які змушені були визнати навіть його політичні конкуренти. Від всіх інших більшовиків, - пригадував Р. Арсенідзе, - Коба відрізнявся безумовно великою енергією, тривалою працездатністю, безмежною пристрастю до володарювання, а основне своїм величезним і своєрідним організаційним талантом” 5; 615.
Очевидно, що у Сталіна, окрім негативних рис були і якості, котрі виділили його серед керівників першого ешелону. До моменту відходу В. І. Леніна від активної роботи Сталін очолював два наркомати – національностей і робочо – християнську інспекцію, - а також був генеральним секретарем партії. І саме після смерті Леніна навколо Сталіна стали групуватись більшість членів партії, і саме з усіх членів політбюро в ролі лідера виявився він. Авторитет Сталіна як політичного діяча формувався демократичним шляхом.
Після того як у Сталіна практично не залишилось ні особистих суперників. Ні серйозних політичних опонентів, коли курс, який проводився отримав величезну підтримку і авторитет Сталіна був як ніколи високий, піднялася хвиля репресій проти тих людей чиє революційне минуле було абсолютно ідеальне і навіть проти тих на кого Сталін опирався раніше і міг би опиратись потім. Можливо, з цього часу стали грубо виявлятись психологічні особливості Сталіна, які приводили до періодичного послаблення і посилення репресивного тиску, як засобу керування країною і вести її в тому напрямку який Сталін вважав соціалістичним.
Своєрідними були стосунки Сталіна з дружиною і дітьми. “В своїй сім’ї, - рахує Бажанов, - він тримав себе деспотом. Цілими днями він був високо мірно мовчазний, не відповідаючи на питання дружини і сина” 4; 63.
Про відношення І.В. Джугашвілі до сина в ранньому віці, можна судити на основі спогадів М. Монаселідзе: “Якщо дитина починала плакати в той час, коли він працював. Сосо нервувався і скаржився, що дитина заважає йому працювати; але коли її годують – бувало – дитина і він заспокоїться. Сосо цілував її, грався з нею. Ласкаючи сина він називав “пацаном”, і це ім’я залишилось за ним до сьогоднішнього дня” 5; 253.
Взагалі батьком Сталін був “особливим”: він “закаляв” молодого сина димом і )брав свого річного сина із ліжечка, набирав повний рот диму із трубки і пускав дитині в обличчя) і, навпаки відучував старшого сина від диму з допомогою тих педагогічних прийомів, які використовував до нього його батько.
Щодо дружини, то він був дуже до неї прив’язаний, але навіть після її смерті не пом’якшився його характер.
Цікавість до особи І.В. Сталіна є великою і на сьогоднішній день. Ця постать, яка оповита таємницею, ще довгий час залишається об’єктом вивчення для дослідників.
Література.
Воякогонов Д.А. Тріумф і трагедія: політичний портрет І.В. Сталіна: у 2 кн. Кн..І.