Частково цей матеріал використаний у працях таких тогочасних відомих істориків як М.Костомаров і І.Е.Забелін.

Микола Іванович Костомаров (1817 - 1885) був видатним новатором і вніс величезний внесок в українську, російську та польську історіографію та джерелознавство. Ось як оцінив його внесок В.Антонович: “Спасибі тобі, що перший своїми зрячими очима нехибно розібрав єси скрижалі і прочитав хартії історії рідного народу. І прочитавши, ти розказував нам єси … про все, що діялось на нашім світі” [67, с.4]. І справді саме Костомаров першим з учених звернув увагу на знамениті літописи Величка, Самовидця, Грабіянки, Рігельмана, цілий ряд творів іноземних авторів [12, с.299]. Крім того професор Костомаров був редактором перших 12 Т “Актов, относяшихся к истории Южной и Западной России”, “Памятников старинной русской литературы”, які видавав Г.А.Кушелюв-Безбородько. Він підготував і опублікував в журналі “Киевская старина” (1882 - №8) цінні документи по історії Коліївщини. За його участі були видані записні книги московської соборної церкви Успіння, приказні справи і боярські книги ХVІІ ст, матеріали по історії Північно-Західної Русі ХVІ – ХVІІ ст. Всього у своїй науково-видавничій діяльності М.Костомаров використав фонди 65 архівів і бібліотек (!) [13, с.26]. І тому цілком справедливо є зауваження академіка Крип’якевича про те , що «якщо би всі монографії Костомарова втратили наукове значення в результаті новітніх досліджень, то археографічні публікації залишаються вічним, така оцінка наукового доробку Костомарова є цілком заслуженою і до неї навряд чи що можна додати.

Одним з невтомних трудівників на ниві джерелознавства був Іван Єгорович Забелін (1820-1908), якого І.Тургенєв так характеризував “світлий російський розум і жива ясність погляду” [68, с.59], а Л.Толстой відзначав, “дуже чудовий … (історик – В.М.) збирає все, що потрібно і що не потрібно” [68, с.55]. і дійсно, працюючи архіваріусом у московських архівах, у 1850-1860-х рр І.Забелін публікує сотні архівних документів, причому ці джерела стосуються самих різних сторін суспільного життя. Широким є і діапазон його пошукових інтересів: археологія, історія, філософія, археографія, живопис, архітектура, побут, економіка, гендерні відносини [93, с.67-68]. І це при тому, що він був самоучкою і не одержав систематичної освіти. Знаменним є і такий факт: саме Забелін очолював експедицію, що вперше дослідила Чортомлинський курган, досліджував він і територію Ольвії, вів розкопки боспорських древностей. Ці археологічні розкопки допомагали йому написати такі фундаментальні праці, як “Древності Геродотовської Скіфії”, “Історія російського життя” в 2-х частинах (1876), “Досвід вивчення руських державностей і історії”, “Історія міста Москви” (1902, 1905). Таким чином, І.Забелін один з перших в російській історичній науці поєднав історичний аналіз з методикою археологічних досліджень, ввів широке коло археологічних джерел у науковий обіг та практику історичних досліджень.

Найбільш комплексно і історіософсько осмислено підійшов до розробки проблеми історіософії і джерелознавства Василь Осипович Ключевський (1841-1911). У 1886 р. він починає читати спецкурс по історії станів в Росії, значну увагу в якому приділив питанням історіософії. За даними наукових досліджень академіка М.В.Нечкіної, для даного курсу Ключевський використав десятки праця, зокрема “Історичні листи” С.Соловйова, “Селяни на Русі” І.Д.Беляєва, “Устрій управління міст в Росії” І.Дідтетіна, праці А.В.Романовича, Словатинського і П.В.Знаменського [65, с.273].

Протягом 1888-1907 (1908 н.) – В.Ключкевський в Московському університеті читає спецкурс “Історіографія”. Зберігся літографований курс “Історіографія” 1892 р. У цьому курсі історик детально проаналізував творчий доробок Г-З.Байєра, Г-Ф. Міллера, І.Н.Балтіна, М.М.Щербатова, М.Карамзіна, С.Соловйова.

Важливе значення мають і джерелознавчі розробки В.Ключевського. так, вже магістерська дисертація Ключевського “Давньоруські житія святих як історичне джерело” (1871) носить суто державознавчий характер. У своїй роботі історик спробував довести ненадійність житії як історичних джерел і запропонував шість тез стосовно характерних рис як історичного джерела:

життія використовують лише готові форми для змалювання ідеального образу подвижника;

до уваги приймаються лише ті риси, що ведуть до поставленого завдання;

обрані риси узагальнюються настільки, що індивідуальна особистість зникає за рисами ідеального типу;

аїограф та історик дивляться на особу різними очима: перший бачить в ній відображення абстрактного ідеалу, а другий – індивідуальних історичних рис;

кількість та якість бібліографічних фактів знаходиться в зворотному зв’язку до розвитку возвеличення святого, до урочистості приводу, на чисельність якого було написане життіє, і до хронологічної відстані;

за джерелами і якістю фактичного змісту життіє найбільш достовірне у розповідях про створення святими нових обителей та в описах посмертних чудес, з яких часто можна дізнатися про народний побут часу написання житія.

Таким чином, Ключевський приходить до розуміння значення особистості через величезний досвід копіткої й виснажливої роботи над колосальною кількістю джерел (автор дослідив понад 5 тис. житій) [65, с.156].

В.Ключевський написав також серію наукових статей, виступів, в яких містяться важливі теоретичні обґрунтування біографістики як галузі історичної науки. Основну увагу науковець звертає на визначення головних “історичних типів” людей у сукупності іх зовнішнього та внутрішнього світу, на тлі історичної епохи, в якій вони жили. [65, с.29-36] Враховуючи вплив етнографічних та психологічних факторів за життя та діяльність особи, він фактично став першим істориком, який поставив питання про комплексне вивчення людини як представника етносу. Це пояснює і позицію Ключевського стосовно вибору об’єкта біографічного портрета – тут і монархи (Олексій Михайлович, Петро І), і державні діячі (Ф.Ретищев, О.Л.Ордин-Нащокін), і письменники (Д.Фонвізін, О.Пушкін), й історики