Видатним представником російської науки в області вивчення історії середньовіччя був Тимофій Миколайович Грановський (1813 - 1855), лекційні курси якого до наших днів використовуються при викладанні медієвитики у вузах. Основними постулатами його методологічної платформи були:

природа і суспільство є нічим іншим як втіленням абсолютного духа;

історичний процес носить прогресивний характер;

боротьба протилежностей в історії протікає хвилеподібно і в цьому проявився вплив Гегеля – В.М.);

підкреслена увага до перехідних епох [50, Т1, с.426-428].

Основними його працями були, крім лекційних курсів, монографії “Волін, Іомсбург і Вінета” (1845), “Аббат Сугерій” (1849), статті “Чотири історичні характеристики” (1851), “Про родовий побут у давніх германців” (1855), “Про сучасний стан і значення всесвітньої історії” [50, Т1, с.433-434]. Велику увагу надає з’ясуванню причин падіння Римської імперії, серед яких називає: соціальні протиріччя, відсутність єдності у середовищі правлячої еліти, вторгнення варварів. В середньовічній історії Європи він виділяє з періоди :

І Від падіння Римської імперії до початку ІХ ст

ІІ Від початку ІХ до початку ХІV ст – період зрілого середньовіччя.

ІІІ ХІV-ХV ст – період переходу до нової історії [50, Т1, с.437].

Подібно до Гегеля він заперечує здатність Сходу до розвитку і самооновлення і вважає, що лише “Греція і Рим являють собою картину і юного, і зрілого, і постарілого людства” [63, с.67]. Після занепаду грецької і римської цивілізації на світову арену виступають германо-романські народи. Велике значення надає християнству, яке дало “поняття про рівність”. Декілька лекцій Грановського стосуються становлення абсолютизму в Європі, створення національних держав, Макіавеллі. Так, він показує заслуги Людовика XI, Людовика XI, Генріха VIII, Фердінанда Іспанського, Катерини Медичі, а макіавелізм оцінює як “ядовиту суміш, вбивають в політичні ідеї ХVІ століття” [63, с. 48]. Негативний характер, на думку Грановського, мала Реформація, так як вона “розірвала Європу на дві половини, посіяла насіння заколотів “ [ , 79]. Чотири лекції російський історик присвятив “ великим людям “ : Тамерлану, Олександру Македонському, Людовику ІХ, Френсісу Бекону. Зокрема останнього Грановський вважає провісником майбутнього, коли наука і освіта стануть основною рушійною силою історії. Грановський стверджує, що рано чи пізно дійсність дожене думку і така доля чекає Росію, яка починаючи з Петра І, “ випередила своєю думкою час “. Проте застерігає від фанатичної віри у прогрес, так як його треба будувати своїми руками, а “ спонукання до практичної діяльності – є призначенням історика”. [ 63, с. 83]

Таким чином, показуючи в своїх лекціях неперервний діалектичний процес розвитку, суть якого полягає в духовній “просвіті ” людства, Грановський виступає як ідеолог, що рішуче протистоїть теорії “ офіційної народності”. Учителем і другом Т. Грабовського був Петро Миколайович Кудрявцев (1816 - 1858). До вивчення всесвітньої історії науковець підходить у дусі світоглядних установок Й. Гердера : “ У всесвітній історії проявляється сума заслуг кожної народності “ [ 50, т 1, с. 452] і підкреслює великий внесок в історію людства російської цивілізації. Наукова спадщина Кудрявцева складається з монографій “ Доля Італії від падіння Західної Римської імперії до відновлення її Карлом Великим “ ( 1850). “ Останній час грецької незалежності “ (1852), “ Римські жінки “ (1850), статей і рецензій. Вже у першій монографії проявляється величезна ерудованість автора, його прагнення до активного наукового аналізу. В цій праці Кудрявцев яскраво змальовує процес зародження італійської поезії. Дає науково обґрунтовану характеристику династії Каролінгів і її відносинам з папством [ 35, с. 105]. А ось яку характеристику він дає Макіавеллі : « Макіавеллі був найрозумнішим і найвірнішим відображенням всієї попередньої італійської історії , перший дав ключ для її правильного розуміння, але, на жаль, політик в ньому заступив історика”.[ 50, т 1, с. 455]. Високо оцінив Кудрявцев і Нідерландську буржуазну революцію, що, на його думку, дала початок новій епосі, визначила пародигму розвитку світової цивілізації [50, т 1. с. 460 ] .

Продовжувачем традиції Грановського і Кудрявцева став Степан Васильович Єшевський (1829 – 1865) – автор чисельних наукових досліджень історії Греції, Риму, Середньої Європи, США. Вже у статті «Про значення рас в історії” він висунув цілий ряд важливих постулатів.

кожен народ є невиправимим суб’єктом історії;

історія має тісно бути з народним життям;

історик має використовувати багатофакторний аналіз;

імперіалізм, расизм, антисемітизм повинні бути викоренені з історії людства [50,Т.1, с. 460-462]

Будучи за своїми поглядами республіканцем С.Єшевський різко негативно оцінював абсолютизм епохи римських імператорів, македонських царів, королів Західної Європи, так як “абсолютизм не міг стати рушійною силою нового розвитку”. 50, с.Т1, с.465. Єшевський першим почав розробляти питання про роль провінцій в історії Римської імперії. Пізніше розробку цієї проблеми продовжив Т.Момзен в V томі своєї “Історії Риму”. Серед причин падіння Римської імперії він виділяє соціально-політичні протиріччя, що існували в римському суспільстві та вторгнення варварів. Розглядаючи питання про формування феодальної держави франків, Єшевський вступає у суперечку з Гізо, який вважав детермінантою процесу феодалізації германські завоювання, тоді як , на думку російського історика, причини треба шукати у внутрішніх факторах. 50, Т1, с.472-473.

В цілому, наукові розробки Т.Грановського, П.Кудрявцева, С.Єшевського базувались на досить прогресивній для свого часу методологічній платформі і внесли політичний вклад в скарбницю світової