Тібета в нинішньому його стані” (1828), “Записки про Монголію” (1828), “Опис Чжунгарії і східного Туркестану” (1829), “Опис перших 4 ханів з дома Чингісова” (1829). В цих працях Бічурін подає відомості про адміністративний і політичний устрій описуваних країн, заняття, етнічний і соціальний стан населення, описує перипетії політичної боротьби, подає історіографічні етюди [95, с.56-58]. За ці праці у 1829 р він був обраний членом-кореспондентом РАН. У 1834 р виходить дослідження “Історичний огляд ойратів, чи калмиків, з ХV ст до наших днів”, за яке був удостоєний Демидівської премії. В 1837 р. здійснює переклад багатотомного зводу законів Цінської імперії “Да Цін Хуей ден”, в 1838 р. пише праці “Китайська граматика”, “Опис китайських монет” [95, с.61-64]. За 3 роки після цього виходить фундаментальна праця Бічуріна “Статистичний опис Китайської імперії”. Такого фундаментального дослідження за свідченнями К.Скачкова, не було ні в одній європейській країні. [95, с.66].
Високо оцінили сучасники вихід і таких праць Бічуріна як “ Князівське правління в Імперії”, “ Землеробство в Китаї “, Китай у громадському і моральному відношенні”.
В цілому, М. Бічурін вперше в російський світовій науці поставив питання про самобутність китайської культури і цивілізації, відкинувши модні тоді в Західній Європі теорії Єгипетських чи вавілонських першовитоків китайського народу і в цьому полягає його заслуга перед наукою. Крім того, як писав відомий сходознавець В.Бартольд, завдяки його фундаментальним працям “російська сінологія” ще в 1851- 1852рр. випередила західноєвропейську” [ 95, с. 72 ].
Відомими сходознавцями були І.Н. Березін і М.А. Казем-бек. Так, І.Н.Березін (1818- 1896) першим показав важливе значення ярликів монгольських ханів для вивчення історії Золотої орди, переклав праці східних авторів :
“ Зібрання літописів” Рашід ед, Шейбані і Абулгазі. Професор Мірза Олександр Казам – бек (1802- 1870) видав “ Загальну граматику турецько-татарської мови”, опублікував фундаментальну працю “Баб і баббіди” : релігійно політичні смути в Персії у 1844- 1852рр.”, що до наших днів представляє науковий інтерес. Пізніше історію сходу досліджували такі відомі історики як С.Ф. Олденбург (1863- 1934), А. Є. Кримський (1871 - 1941), В.В. Бартольд (1869- 1930), І.Ю.Крачковський (1871 – 1941) та інші.
Засновником школи російських єгиптологів став Б.О.Тураєв (1868 - 1920) (знав більше 10 мов, написав фундаментальну 2т. “ Історію Стародавнього сходу” - В.М.), а його учень В.К.Шілейко започаткував російську ассивіологію [50, т . ІІІ, с. 373].
Видатним знавцем історії стародавнього світу був і академік Роберт Юрійович Віппер (1852 - 1954), автор над 30 праць. Серед найбільш важливих з наукової точки серед праць слід насамперед назвати “ Церква і держава в Женеві ХVІ ст., в епоху кальвінізму (1894), “ Нариси історії Римської імперії “ (1903), “ Лекції по історії Греції “ (1905), “ історія Греції в класичну епоху ІХ – ІV ст. До Р.Х “ (1916) , “ Виникнення християнства” (1918). Характерними рисами творчого стиля Віппера виступають:
ерудованість; - незалежність і самостійність суджень;
підкреслена адогматичність мислення ;
схильність до полеміки і науково абгрунтованої модернізації історичної реальності .
Основними ідеями його праць являються:
заперечення теорії прогресу і видатної ролі особистості в історичному процесі ;
необхідно вивчати “ соціальні революції “ як основну рушійну силу історичного розвитку;
в античний час існував капіталізм [50, т. ІІІ , с. 387- 389].
Помітне місце серед істориків античного світу посідає і Михайло Іванович Ростовцев (1870- 1952), автор праць “ Історія колонату в Римський імперії” (1898), “ Іранці і греки в Південній Росії ( на анг. мові), “ Соціальна і економічна історія Римської імперії “ (2т., 1941). Його учнями були таки видатні американські історики як Кларк Хопкінс, Лоренс Річардсон, Братфорд Уелс та інші [35, с. 362-363]. Творчість цього історика, на нашу думку, потребує спеціального монографічного дослідження.
Видатними спеціалістами з нової історії Європи були В.Ключевський і І. Лучицький.
Так, Василь Осипович Ключевський (1841- 1911) вже під час навчання в університеті написав дослідження по середньовічній історії - “ Твори єп.Дюрана”, а з 1867 по 1883 р. читав курс загальної історії в Олександрівському воєнному училищі в Москві. Він і став творцем першої в російській історичній літературі цілісної наукової концепції Великої Французької революції. Суть його концепції становили наступні положення:
по-перше, Французька революція стала поворотнім моментом в історії людської цивілізації;
по-друге, Французька революція мала “всесвітній, загальнолюдський характер” [6, №5, с.116];
по-третє, революційна конституція “мала величезний вплив на наступний політичний розвиток Європи” [86, с.114];
по-четверте, найбільш прогресивною силою у революції були праві жірондисти;
по-п’яте, діяльність якобінців мала трагічні наслідки для революційної Франції [92, с.113];
по-шосте, метою якобінців була демократична республіка, що мала базуватись на “ідеалах комунізму”. [92, с.107];
по-сьоме, Французька революція спричинилася до зміни попередньої системи міжнародних відносин, до появи Священного союза, що “став символом реакції, а не нової щасливої ери в історії людства” [92, с.108.]
Великим знавцем нової історії Франції був і Іван Васильович Лучицький (1845-1918). Магістерську дисертацію написав він на тему “Феодальна аристократія і селяни у Франції” (1871). Ця його праця викликала зацікавлення не лише у Росії, а і в Франції. Зокрема А.Морі помістив цілу статтю про книгу Лучицького в Journal des Savants. У 1877 р вийшла його докторська дисертація “Католицька ліга і кальвіністи у Франції у другій половині ХVІІ ст”
Пізніше Лучицький зацікавився французьким селянством та аграрної історією Франції : “Селянські землеволодіння у Франції напередодні революції”, “З історії сеньйоральних і земельних відносин у Франції”, “Становище землеробських класів