Важливим є і той факт , що в своїй «Історії Російській» Татіщев рішуче відказується від провіденційної точки зору на історичні процеси і події, пояснюючи їх властивостями людського розуму, подібно до того як історичний процес розуміли такі європейські філософи як Вольтер, Пуфіндорф, Бейль. Він пише, що причина всіх людських вчинків «від розуму , або дурості походить» [30, Т.1,с.184]. В дусі тогочасної просвітницької філософії велике значення надає ідеї «просвіти розуму», тобто ідейному розвитку суспільства, яку кладе в основу своєї концепції всесвітньої історії. На його думку, існувало три способи «просвіти розуму» в історії людства : винайдення писемності, розповсюдження християнства, винайдення книгодрукування. Особливо велику увагу вчений надає виникненню писемності, так як вона:

по-перше, стала основою для достовірності історичного знання;

по-друге, зробила можливою появу книг;

по-третє, сприяла виникненню законодавства. [52, с.18]

Вважаючи історію вираженням в ній закладеного розумного начала, Татіщев в основу своєї теоретичної побудови кладе розвиток російського самодержавства, використовуючи при цьому послідовний ряд історичних систем: історія людства, історія народа-держави, історія одиничних людських дій. Основний висновок його такий: «…всяк может видеть, сколько монархическоє правление государству нашему протчих полезнее». [27, Т.1,с.167]. Правда ж не заперечує він і демократичний спосіб правління, але вважає, що демократія найбільш доцільна для міст і малих країн, тоді як для великих країн необхідною умовою для нормального функціонування є монархія [50, Т.1 с.185]. Відповідно до розвитку монархії подає і свою періодизацію руської історії:

І період ІХст. – 1132 р. – «домінування самовладдя»;

ІІ період 1132 – 1462 рр – удільний період;

ІІІ період 1462 – 1613 рр – період від визволення з-поміж влади татар до коронування Михайла Романова [32, с.80]

Однак у 45 главі «Історії» він подає зовсім іншу періодизацію руської історії:

І період. Найдавніший період (до 860 р.), в якому головними діячами історії були скіфи, сармати і слов’яни.

ІІ період. Від 860 р. до нашестя татар в 1238 р.

ІІІ період. Від нашестя татар в 1238 р. до повалення їх влади «першим царем Іваном Великим» (мається на увазі Іван ІІІ – В.М.)

ІV період. Від Івана ІІІ (1462) до обрання на престол Михайла Романова (1613) [27, кн 4.1, с.ХХІ - ХХІІ]. Пізніше цю періодизацію запозичили чимало істориків другої половини ХVІІІ – ХІХ ст.

В цілому, праця Татіщева являє собою першу спробу наукового висвітлення вітчизняної (російської) історії з позиції раціоналістичної філософії. Звернення до методів історичної критики, намагання розрити реальні причини подій і явищ засвідчило, що в працях Татіщева історія набуває статусу науки, а цьому значною мірою посприяла розробка ним методологічного інструментарію. В результаті, за словами відомого історика ХІХ ст К.Н.Бесьужева-Рюміна, “він зорієнтував науку руської історії на правильну дорогу”, тісно пов’язав історію “з іншими рідними їй знаннями” [52, с.20].

Методологічні розробки В.Татіщева продовжили інші дворянські історики Михайло Михайлович Щербатов (1733-11790) і Іван Микитович Болтін (1735-1792).

М.М.Щербатов написав фундаментальну працю “Історія Російська з найдавніших часів”, яка являла собою першу спробу написати цілісну історію Росії на конкретному фактичному матеріалі.

“Історія Російська” М.Щербатова написана на основі методології англійського історика і філософа Девіда Юма (1711 – 1776), згідно якої рушійною силою історії є ідеї, знання і мораль, а історик має передусім віднаходити причинно-наслідкові зв’язки. [41, с.92]. Тому Щербатов в семи томах своєї праці детально досліджує концепти “причина-наслідок”, “загальне-індивідуальне” крізь призму психології діючих історичних осіб. Зауважимо, що саме Щербатов вперше в російській історіографії виокремив як унікальний період епоху Івана Грозного, звернув увагу на потребу критичної обробки джерел, генеологічних та історико-психологічних досліджень.

І.Н.Болтін, інший відомий дворянський історик, у своїх працях “Примітки на історію древньої і нинішньої Росії п.Леклерка” (1788), “Критичні зауваження на історію кн. Щербатова” (1793-1794) також висловив чимало цінних думок, що стосувалися теорії і методології історії:

головними характеристиками історичної праці повинні бути “правильність, вірогідність”, “суттєвість, чесність і чистота мови?” [32, с.109] (ця думка не втратила своєї актуальності і в наші дні. – В.М.);

історик повинен “завжди і про всіх говорити правду, без всякого лицедійства” (в ХХ ст категорії “істинне”, “неістинне”, “правда”, “наукова правда” стануть предметом багатьох наукових дискусій, набудуть чіткого історично визначеного комплексу методологічних вказівок. – В.М.);

історик не повинен використовувати всі наявні у нього факти, але лише найбільш важливі і суттєві;

історичний процес має розумітись як певна цілісність, а тому конкретний фактичний матеріал має підпорядковуватись історичній концепції. [33, с.110].

В цілому, методологічні розробки В.Татіщева, М.Щербетова, І.Болтіна заклали міцний фундамент для метологічних пошуків і напрацювань російських істориків ХІХ ст.

У ХІХ ст у Росії, як і в інших європейських країнах, спостерігається торжество історизму, а історія стає професійною діяльністю. В цей час виникають історичні кафедри в університетах, часописи, музеї, архіви. Інтерес до минулого підносить науковий престиж історії до небаченої раніше висоти – праці істориків швидко зникали з полиць книгарень, лекції збирали багатолюдні аудиторії. Недарма французький історик О.Тьєррі писав: “Саме історія покладе свій відбиток