Започаткував російський “вік історії” відомий історик, офіційний історіограф Микола Михайлович Карамзін (1766-1826). У 1789 – 1790 рр він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Англію і пише “Листи російського мандрівника”, де висловлює свої думки на руську історію: “у нас до цього часу немає хорошої російської історії, тобто написаної з філософським роздумом, критикою, благородною красномовністю”. [34, с.23] У 1803 – 1826 рр він працює над фундаментальною працею “Історія держави Російської” в 12 т, в якій ідеї, висловлені в “Листах російського мандрівника” набувають наукової стрункості та логічної визначеності [31, с.187-192] : Подібно до німецького поета Й.Гете, англійського історика Д.Юма в Карамзіну поєднались учений-історик і письменник-художник, що надало його “Історії держави Російської” художню образність та наукову достовірність [58; 64]

Тому приступаючи до написання задуманої ним багатотомної праці, Карамзін ставив перед собою задачі не тільки вченого-історика, але і філософа-мораліста, і художника слова, і реформатора російської мови, що є яскравим свідченням запровадженої ним новизни історичних студій, адже, як справедливо зауважує сучасний історик, член РАН Ю.Поляков “після Карамзіна стало неможливим писати погано” [91, с.84] Саме тому, очевидно так високо цінили “Історію” Карамзіна О.Пушкін і М.Чернишевський, М.Лермонтов і В.Бєлінський, С.Соловйов і В.Ключевський.

Вже у “Передмові” М.Карамзін дає високу оцінку історії як “священній книзі народів”, “дзеркалу буття і діяльності”, “заповіту предків до нащадків” [5, с.5]. На його думку, історією має цікавитися простий громадянин, так як “вона мирить його з недосконалістю видимого порядку речей” [3, кн.1, с.Х]. Не можна не погодитись і з його зауваженням про те , що якщо читаємо історії Геродота, Фукідіда, Лівія, то маємо читати і власну” і що “історик не літописець”, так як він має передусім орієнтуватись “на властивості і зв’язки діянь” [3, с.Х-ХІ]

М. Карамзін незгідний і з досить популярного у свій час періодизацією історика А.Шльоцера і висуває свою періодизацію.

І період. Стародавня історія (від Рюрика до Івана ІІІ)

ІІ період. Середня історія (від Івана ІІІ до Петра І)

ІІІ період. Нова історія (від Петра І до Олександра І)

Правда, смерть зашкодила йому довести виклад подій до часів Олександра І і його “Історія” завершується 1612 р. Основна ідея “Історії держави Російської” полягала в тому, що рушійною силою руського історичного процесу завжди виступало самодержавство; без самодержавства немає Росії; Росія не зникла з історичної арени, політичної картини світу тому, що її рятувало самодержавство. В цьому і полягає смисл філософії руської історії Карамзіна. І все ж , незважаючи на свій офіційний, службовий характер, “Історія” Карамзіна була кроком вперед щодо розробки окремих методологічних проблем, зокрема та створення цілісної концепції руської історії в цілому. Велике значення мав той факт, що Карамзін шукав і віднаходив в історії Росії те, що пов’язувало її з історією Західної Європи і часто наводив докази, приклади з історії Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Данії [5, с.255-159, 203]. Недарма “Історія” Карамзіна була оцінена найосвіченішими людьми часу Росії того часу, як твір, що може конкурувати з найкращими історичними творами західноєвропейських науковців. Частини “Історії держави Російської” вже за життя автора були перекладені на французьку, німецьку, англійську, італійську, польську та китайські мови. Знаменним є і такий факт : саме з цієї праці черпав відомості про Росію для своєї “Всесвітньої історії” німецький історик Шлоссер, на основі даних якої К.Маркс склав пізніше свої “Хронологічні виписки” [52, с.34].

У 1830-х рр на зміну Карамзіну виступає нова плеяда російських істориків, зокрема М.Т.Каченовський (1775 - 1842), М.А.Польовий (1796 - 1846), М.П.Погодін (1800 - 1875), М.І.Надеждін (1804 - 1856), М.Устрялов (18005 - 1870) – так звана “скептична школа” в російській історіографії. Особливо слід відзначити науковий доробок Михайла Петровича Погодіна, автора праць “Про походження Русі”, “Історичні афоризми”, “Давньоруська історія”, представника напряму “офіційної народності”. Він в основу своїх історичних студій спробував поставити “математичну методу”, тобто приблизити історію до точних наук, хоча і на дуже примітивному рівні, з чітко визначеним намаганням виправдати і возвеличити історичну місію російського самодержавства і православ’я. І все ж саме прагнення М.Погодіна наблизити історію до точних наук заслуговує на увагу і потребує, на нашу думку, більш ретельного дослідження без ідеологічних нашарувань, що поклалися на оцінку наукової спадщини цього науковця і політичного діяча в радянській історичній думці. Більш ретельного наукового дослідження потребують і праці Миколи Герасимовича Устрялова, автора праць “Про систему прагматичної руської історії”, 4т “Історії царювання Петра Великого”, М.Корфа “життя графа Сперанського”, А.М.Михайловського-Данилевського “Опис Вітчизняної війни 1812 р.” [50, кн.1, с.319-324; 32, с.176-181].

30-40-і роки ХІХ ст – це і час запеклої полеміки між двома течіями російської суспільної думки – слов’янофілами і західниками.

Слов’янофіли (Олексій Хом’яков, Іван Киреєвський, Константин Аксаков, Юрій Самарін) у своїх наукових працях на конкретному історичному матеріалі спробували довести глибоку духовну кризу західної цивілізації, показати негативні аспекти петровських реформ, протиставити