Росію і Захід. [33, с.9-12] Однак більшість російських істориків того часу були західниками (Д.Крюков, П.Кудрявцев, Т.Грановський, С.Соловйов). Лідером табору західників був професор Московського університету медієвіст Тимофій Миколайович Грановський (1813 - 1855), вчитель відомого російського історика С.М. Соловйова, гегельянець за світосприйняттям. Нагадаємо, що саме Гегель вперше використав діалектичний метод щодо пояснення історичного процесу, увів розуміння історії як процесу духа в усвідомленні та розкритті свободи, національної специфіки історичного процесу. [41, с.114]. Ці ідеї і стали методологічною платформою історичних пошуків Т.Грановського, С.Соловйова та багатьох інших російських істориків. Правда, в останні роки свого життя Т.Грановський приходить до думки про необхідність переосмислення історіософії Гегеля. Зокрема , в статті “Про сучасний стан і значення всесвітньої історії” (1852) він підкреслює : “Історичну науку треба провести між Сціллою логічного фаталізма (сповідували гегельянці – В.М.) і Харібдою голого емпіризму; вона потребує свого, незалежного від філософії, “строгого методу”. В пошуках такого автономного історичного методу Грановський звертається до природничих наук. Він зауважує, що історія має з “природознавством” дуже тісний зв’язок , так як на історичний процес впливають такі фактори, які аж ніяк не назвеш «логічно необхідними» : фёізіологічні особливості народу, природні умови – все це «не можна вивести з законів розуму, але також не можна віднести до сфери випадковості». [63, с.287-289]. На нашу думку, ці міркування Грановського є свідченням його захопленням ідеями раннього позитивізму після виходу в світ “Курсу позитивної філософії” (1830-1845) Огюста Канта.
Достойним продовжувачем справи своїх попередників став учень Т.Грановського Сергій Михайлович Соловйов (1820-1879) –автор фундаментальної 29т “Історії Росії з найдавніших часів”. У 1842 – 1844 рр він побував в Австрії, Німеччині, Франції, Бельгії, Чехії і познайомився з німецькими істориками Фрідріхом Шеллінгом, Леонардом фон Ранке, Фрідріхом Шлоссером, французькими дослідниками Франсуа Гізо, Адольфом Тьєром, Франсуа Міньє і Палацеким. [69, с98-105]. У 1841 р він пише “феологіний погляд на історію Росії”, в якій висловлює такі думки:
“на відміну від інших народів релігійний вплив в російському народі буде продовжуватися вічно і філософія російської історії (ось вплив Гегеля!” – В.М._ має носити на собі назву і характер феософії (мається на увазі теософії – В.М.);
“Росія є перша і єдина держава, що має духовну основу свого буття” [26, с.9,34];
“у нас дворянин всякий, хто служить вітчизні” [26, с.41]
Пізніше він від відмовиться від багатьох названих положень, хоча і надалі гегельянство пронизуватиме всю його наукову творчість. В руслі ідей діалектики Гегеля історик підходить до європейської історії як до єдиного взаємопов’язаного процесу, в якому сучасне є закономірним наслідком і результатом минулого. Розвиток суспільства розуміється як поступове його наближення до християнських ідеалів. Звідси оцінка феодальної роздробленості і монголо-татарського іга як «благодіяння Божого» [26, с.161] Вслід за Гегелем Соловйов розуміє розвиток будь-якого об’єкта як боротьбу протилежностей (рід – держава, завойовники – покорені), причому кожна наступна сходинка більш прогресивна, ніж попередня. В державі він вбачає вищу ступінь розвитку цивілізації, так як «історія являється тільки в державах» [26, с.162] Тим самим С.Соловйов закладає основи «державної школи» в російській історіографії. Держава виступає ціллю і смислом суспільного розвитку, виразником всіх проявів народного життя» [26, с.205]. І все ж він підкреслює : «Історик, що має на першому плані державне життя, на тому ж плані має мати і народне життя, так як їх розділяти не можна» [26, с.240], а історія є «передусім наукою народного самопізнання» [26, с.238]. Виступає як послідовний прихильник історичного прогресу, який освячується християнством, що «піднімає людство на висоту» і «стремлінні людства до ідеала», що його ставить християнство, є прогрес в світі моральному і суспільному» [26, с.241]. Проте виступає противником абсолютизації суспільного прогреса: «немає абсолютного прогресу, немає золотого віку впереді, а є лише певний рух» (поступ – В.М.) [26, с.272].
В передмові до І тому «Історії Росії з найдавніших часів» він пише: «Не ділити, не дробити руську історію на окремі періоди, частини …, не розділяти начал, а розглядати їх у взаємозв’язку, взаємодії, прагнути пояснити кожне явище з внутрішніх причин … - ось обов’язок історика» [21, кн.1,с.51] і в цьому вбачає необхідну запоруку цілісного розгляду історичного процесу. В основу своєї періодизації історії Росії він кладе родову теорію (розвиток суспільства відбувається за схемою сім’я – рід – плем’я – держава – В.М.) і виділяє такі періоди:
з ІХ ст. - другої половини ХІІ ст., коли панують родові міжкнязівські відносини;
з другої половини ХІІ ст до кінця ХVІ ст – час переходу родових відносин між князями в державні.
початок ХVІІ ст – “смута”;
ХVІІ – сер.ХVІІІ Росія стає європейською державою перша половина ХІХ ст. – це час, коли запозичення “плодів європейської цивілізації” стало необхідними для “матеріального благополуччя” і “моральної просвіти” [23, кн.1, с.51-55]
Таким чином, прийнята Соловйовим схема відводить центральне місце в історичному розвиткові Росії виникнення, а в подальшому - еволюції політичних і юридичних структур, що складали державу. Це було типово для представників державної або історико-юридичної школи (Соловйов, Кавелін, Чичерін). Однак для Соловйова важливим фактором, що впливає на розвиток історичного процесу, являється ще і природа. Він надає великого значення впливу природніх умов на розвиток людської цивілізації взагалі і на історію народів історії Росії зокрема, і тим самим стає представником географічного детермізму в історичній думці Росії подібно до Ш.Л.Монтеск’є у Франції [23, с.кн.1, с.60-75].