Серед інших заслуг Соловйова перед методологією історичної науки ми можемо назвати такі:

він чи не перший вніс у вивчення руської історії принцип розвитку і поступовості в рості і зміні як форм і змісту народного побуту, укладу суспільства, так і всього духовного життя людини;

для нього немає епох більш чи менш важливих, так як “з малого часто породжується велике”;

ідея безпартійності історичної науки;

ідея європоцентризму, боротьби “лісу зі степом”, Європи з Азією;

розкрито значення “Смути” як боротьби державних і антидержавних елементів;

визнання принципу життєвості, руху;

ідея спадкоємності суздальських князів ХІІ – ХІІІ ст і московських князів ХІV – ХV ст;

вказано на необхідність вивчення економічної та духовної історії.

велику увагу було приділено історії Західної Русі (України);

Все це дозволяє нам стверджувати, що наукова творчість Соловйова стала переломною віхою в історії російської наукової думки і заклала фундамент для історичних студій на наступні десятиліття, а може і століття. Недарма відомий російський публіцист і соціолог ХІХ ст Валеріан Майков, оцінюючи науковий внесок Соловйова писав: “Це був погляд спокійного незацікавленого аналізу ..., який помалу став пануючим” [45, с.47], а М.Чернишевський підкреслював, що в концепції Соловйова “вперше нам відкривається смисл подій і розвиток нашої державності [30, с.297]. Дуже високо цінив творчий доробок С.Соловйова його учень В.Ключевський [7, VІІ, с.126-144; VІІІ, с.253-256].

На відміну від Соловйова-державника як історик-народник виступає відомий російсько-український історик Микола Іванович Костомаров (1817-1885), автор праць “Про причини і характер унії в Західній Росії” (1842), “Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії” (1857), “Руїна”, “Мазепа”, дослідник, що “при тогочасному стані історичної думки сказав все можливе” [57, с.188]. Знаменним є і такий факт: за підрахунками А.Богданова у своїх працях Костомаров використав матеріали 65 архівів і бібліотек Росії, Польщі, Швеції, Бельгії, Німеччини, Австрії, Чехії [12, кн.1, с.231]. Новими на той час було те, що “Костомаров один з перших серед учених Росії пробував відстоювати ідею історії народу, історії мас, пробував осмислити історію через вивчення духовного життя народа” [57, с.176]. Увага Костомарова до народної історії різкоконтрастувала з позицією як офіційної дворянської історичної думки (М.Устрялов, М.Погодін), так і державної школи (С.Соловйов, Б.Чичерін). Конкретним вираженням ідеї народної історії (а це була загальноєвропейська тогочасна тенденція, згадаймо хоча б О.Тьєррі – В.М.) стали праці “Думки про федеративне начало Древньої Русі” (1861) і “Дві руські народності” (1861), в яких він стверджує, що природний історичний розвиток Древньої Русі вів до федерації руських земель, так як руський народ був носієм общинного начала [52, с.57]. У більш як 158-и оригінальних історичних публікаціях М.Костомаров порушив і інші методологічні проблеми: необхідність боротьби з міфологізацією історії, народ як суб’єкт історії, професійна відповідальність історика, необхідність розробки багатьох проблем історії України, культурно-історичний та етнографічний підхід. [12; 13; 14]

Представником історико-побутового і історико-археологічного напрямів в російській історіографії був Іван Єгорович Забєлін (1820 – 1908).

Теоретичним проблемам присвячені його праці “Розмірковування про сучасні задачі руської історії і древностей” (1860), “Сучасні погляди і напрями в російській літературі” (1863), “Історія міста Москви” (1905), “Домашній побут руського народу в ХVІ і ХVІІ ст”. В цих працях на увагу заслуговують такі положення:

- “народ ... є духовний організм” [52, с.69]

- потрібно не займатися “різного роду розмальовуванням історії”, а подавати правду про повсякдення життя народу [52, с.10];

- історик має використовувати соціологічний аналіз, використовувати “мікроскоп історичний” [52, с.10]

- теза “яка держава – такий народ, а який народ - така ж і держава” .[52, с.76];

- реформа Петра була “витвором найкращих і найздоровіших” діячів народу [52, с.71];

- “без осіб немає історії, без одиночного життя немає загального життя” [52, с.67];

- мікроісторія має таке ж значення, як і макроісторія, а тому важливе дослідження побуту народного життя на рівні малих соціальних груп (сім’я, рід).

У 1850 р. він пише статтю “Математичний метод в історії” в якій критикує примітивізм “математичного методу” М.Погодіна, хоча і погоджується з останнім, що “історія стає наукою і такою ж точною наукою, як і всі науки математичні”, причому “як поняття про історію невіддільне від поняття про життя, так і поняття про життя невіддільне від поняття про розвиток” [93, с.63-64].

В дусі позитивізму І.Забєлін відзначає: “Вся історія є розвиток людини, не як худобини (!), а як особистості (!!!), розвитком серця і розуму” [93, с.64]. Критикує він і С.Соловйова за нагромадження архівних фактів, перенасиченість деталями його праць, так як “історія є проникненням вглиб, а не збиранням на верх фактів” [93, с.65], тобто виступає прихильником філософських узагальнень, створення узагальнюючих комплексних праць.

Найбільш ґрунтовно і повно методологія історії була розроблена в працях Василя Осиповича Ключевського (1841 - 1911). У своїх працях “Давньоруські житія святих як історичне джерело”, “Боярська дума Давньої Русі”, “Курс руської історії”, лекційних курсах він розглядає цілий комплекс методологічних проблем. Вперше читати курс “Методології” ( вперше в історії викладання в університетах Росії – В.М.) В.Ключевський почав