По-перше, попередніми істориками був нагромаджений величезний фактичний матеріал, що вимагав філософського узагальнення, побудови структурних концептуально-теоретичних схем, а це вимагало розробки методологічного інструментарію.

По-друге, вплив мали ідеї методології Й.Дройзена та позитивістскої методології О.Конта і Г.Спенсера, з науковою творчістю яких був ознайомлений В.Ключевський.

По-третє, в той час в російській історичній науці не було “метода”, а самі російські історики, за висловом В.Ключевського, “не займались серйозними питаннями” [65, с.206], що, звичайно не могло задовольняти такого серйозного історика, яким був В.Ключевський.

Вплив на розробку спецкурсу “Методології” В.Ключевського мали ідеї Т.Бокля (вирішальна роль географічного фактора), Г.Спенсера (ідея органічного розвитку), Я.Щапова, П,Лаврова, неокантіанців. Курс “Методології” складався з 19 лекцій, в яких розкривались такі категорії як “цивілізація”, “історичний рух”, “філософія історії”, “культурно-історичний підхід”, “Історичний закон”, подавалась характеристика методів історичного пізнання.

Історію Ключевський визначав як “науку про спільні закони побудови людських суспільств” [7,Т1, с.39]. З цього випливає важливість вивчення історії, як науки, що дає “оковимір середовища”, “відчуття хвилини” [7, Т1,с.62], дозволяє побачити основні тенденції сучасності та їх адекватно осмислити. Тому стверджує В.Ключевський, “кожен з нас повинен бути хоча трохи істориком, щоб стати свідомим і добросовісно діяльним громадянином” [7, с.62]. Цікавою є його думка про те, що “історія вчить навіть тих, хто у неї не вчиться, вона їх проучує” [9, Т9, с.307].

В методології історії Ключевського вперше в російській історичній думці зустрічається і поняття “цивілізація”, складовими якого є: “1) елементи загальнолюдські; 2) елементи місцеві, національні”. [8, с.361]. Ми погоджуємось з думкою Н.В.Щербань про те, що Ключевський перший в російській історичній думці застосував цивілізаційний підхід щодо пояснення динаміки історичного процесу [101, с.67]. Так, вивчення його публікацій, щоденників, денних виступів дозволяє виокремити такі компоненти, які властиві цивілізаційному підходу в широкому смислі слова:

цілісне вивчення історії Росії в конспекті світової цивілізації;

висунення комплексу критеріїв історичного розвитку в їх єдності взаємозв’язку;

співставлення історії і сучасності при виясненні глобальних тенденцій розвитку.

Методами історичного пізнання він вважав поєднання “культурно-історичного підходу” (виявляє сукупність розвитку в народі – В.М.) і “історичної соціології” (соціально-історичний аналіз суспільства – В.М.) [11, кн.,с5]. Це дозволило схоплювати в єдине ціле всі сфери життя суспільства. І тим самим закладались традиції поєднання конкретно-історичного і проблематичного підходів, до чого зовсім недавно “пришли” сучасні дослідники.

Комплексно підходив В.Ключевський і до проблеми “основних сил російської історії”.

По-перше, він розглядає широкий спектр “людських союзів” – сім’я, рід, плем’я, народ, держава, стани, класи.

По-друге, говорячи про «ключову роль людських спогадів», він не забуває і про «сліпі», «неусвідомлені народом» сили.

По-третє, відзначаючи велику роль історичної особистості, він підкреслює : «Особистість, що має нещастя опинитися поза людським союзом, втрачена для історії» [11, кн.1, с.13-14]. Історія в його викладі багатоманітна, складна і суперечлива, а історичні діячі виглядають живими людьми, повними протиріч. Новим було і те, що він розпочав вивчення Росії не з ІХ ст, а з часів Геродота.

Оригінальною являється і його періодизація історії:

І період. Русь дніпровська, міська, торгівельна (VІІІ – ХІІ ст)

ІІ період. Русь верхневолзька, удільна князівська, вільноземлеробська (ХІІІ – сер ХV ст).

ІІІ період. Русь велика, Московська, царсько-боярська (ХVІ – ХVІІ ст)

ІV період. Всеросійський, імператорський, дворянський період (ХVІІ – середина ХІХ ст.) [11, кн.1, с.21-23].

Можна сперечатися про терміни, хронологічні рамки даної періодизації, але не можна не помічати нового, комплексного підходу: врахування природніх (територія, колонізація), економічних (торгівля, виробництво), соціальних (стани), політичних (характер політичного устрою, роль князівської, а потім царської влади) факторів.

Подібно до С.Соловйова, В.Ключевський виступає прихильником еволюційного шляху суспільного розвитку, сповідує тезу про непримирість “лісу” і “степу”, азіатського деспотизма з суспільним прогресом, про антиномію природніх умов сходу і заходу Євразії, однак менше ідеалізує Петра І і більш критично оцінює реформи “великого царя”, розкриває неоднозначність і половинчатість реформ Олександра ІІ [98, с.148-153].

Таким чином, пошук загальних закономірностей і комплексний підхід до визначення основних проблем в історичному процесі, співвідношення їх значущості, величезна увага до духовності особистості і суспільства, багатосторонній джерелознавчий і історіографічний аналіз – такими є основні риси наукового методу вченого, а його творчість стала своєрідним підсумком історичних досліджень декількох поколінь істориків.

Великий внесок у методологію історії внесли і О.Г.Брікнер, О.С.Лаппо-Данилевський, В.І.Герьє, Р.Ю.Віппер та інші історики ХІХ – початку ХХ ст.

Так, “одним з найбільш плідних трудівників на ниві вивчення російського минулого” (Е.Ф.Шмурло), був Олександр Густавович Брікнер (1834 - 1896) – автор 229 монографій, брошур і статей по російській і німецькій мові. Він закінчив Гейдельберзький, Ієнськіий і Берлінський університети, а його вчителями були такі відомі німецькі історики як Г.Дройзен і Л.Ранке. Протягом 25 років О.Брікнер читав курси “Історіографія історії Росії”, “ Статистика Росії”, “Народне господарство Росії”, “Теорія історії” у Новгородському і Дерптському університеті. Йому належить заслуга розробки методики університетських занять до історії Росії. Серед його праць на особливу увагу заслуговують “Європеїзація Росії”, “Історія Петра Великого”, “Історія Катерини ІІ”, “Матеріали для джерелознавства історії Петра Великого” тощо. В німецькій пресі Брікнер помістив нариси про С.Соловйова, М.Костомарова, М.Погодіна, про відносини Росії з татарами, Візантією, країнами Західної Європи [81, с.161-165].

Володимир Іванович Герьє (1837 - 1919) – засновник російської школи в галузі всесвітньої історії, автор праць “Боротьба за польський престол в 1733 р” (1862), “Лейбніц і його століття” (1868), “Філософія історії від Августина до Гегеля”. Історія для Герьє