У 1865 р. В.І. Герьє починає читати курс історіографії загальної історії. Його учень А.Кізеветтер пізніше згадував: “Професор (Герьє – В.М) вводив в нас в добірне і повчальне товариство корифеїв історичної думки. Віко, Нібур, Рубіно, Швеглер, Моммзен інші виступали перед нами як живі і разом з тим на конкретних прикладах вияснялись методологічні прийоми історичного дослідження та послідовні зміни головних історіографічних шкіл” [96, с.226]

Крім А.Кізеветтера, М.Карєєва, П.Виноградова, одним із найбільш талановитих учнів В.І.Герьє був Роберт Юрійович Віппер (1859 - 1954) – автор близько 300 монографій, підручників і статей. Методологічні проблеми висвітлені у таких його наукових дослідженнях як “Суспільні вчення і історичні теорії ХVІІІ і ХІХ ст у зв’язку з суспільними рухами на Заході” (1900), “Нариси теорії історичного пізнання” (1911), “Криза історичної науки” (1921), “Кругообіг історії” (1923). Він був визнаним авторитетом в області філософії і методології історії не тільки у Росії але й на заході. Серед найбільших його заслуг в області методології історії можна назвати:

критика теорії прогреса;

концепція ролі культури в історії і ролі інтелігенції в збережені європейської культури в епоху воєн і революції;

з’ясування місця індустріалізації в історії людства;

розкриття всесвітньо-історичної сутності воєн;

визначення пріоритетних предметів історичного пізнання [78, с.154].

Р.Ю.Віппер розкриває динаміку “теорії прогресу” і доходить висновку, що до цієї “релігії вчених” призвели: культ розуму, поняття про закони, що діють в історії людського суспільства, науково-технологічна критеріологія прогресу, але всі показники мають дуже відносний характер.

На його думку, на початок ХХ ст система ідей, що складали теорію неперервного і закономірного прогресу поступово втрачає наукове значення. У 1911 р виходить його праця “Нариси теорії історичного пізнання”, в якій подає тези прихильників теорії прогресу і власні антитези. У цьому дослідженні він доходить до висновку, що історичне пізнання носить в собі значне повноваження “хаотичних схем” і тому вважає, що потрібно чітко розмежовувати історичну дійсність і надбудови, що на неї накладаються. Далі він показує ілюзорність таких сил і характеристик історичного руху як “вольовий фактор” (характер особистості, “творчі свідомі сили”), вищі творчі сфери (Божа воля, ідея держави), символізація історичних епох в її носіях (Цезар, Люттер, Карл Великий). До того ж, на його думку, існує принаймні дві історії: одна в реальності, а друга – в головах істориків і обидві вони хаотичні та слабо пов’язані, причому історія розгортається за принципом коловороту (вплив Віко, Дж.Мілле, М.Данилевського). Зауважимо, що чимало цих ідей будуть пізніше висловлені в працях Ф.Ніцше, О.Шпенглера, А.Тойнбі, які теж виступлять противниками концепції однолінійного позитивного прогресу [78, с.155-158].

Не можна незгадати і про поширення позитивістської методології серед багатьох істориків другої половини ХІХ – початку ХХ ст, певний внесок в яку зробили і російські науковці.

Так, М.Данилевський створив першу в історії соціології антиеволюційну модель суспільного розвитку, що знайшла своє відображення в праці “Росія і Європа”. М.М.Михайловський і П.Лавров висунули положення про двоякий характер історичного процесу. М.Туган-Барановський і П.Б.Струве заклали основи теорії, яка пізніше буде названа В.Огборном теорією “культурного відстоювання” [37, с.52]

В той час більшої популярності набувають історико-соціологічні дослідження. Вже В.Ключевський в своєму “Курсі російської історії” зауважив: “Історичне вивчення побудови суспільства, організації людських союзів, розвитку і спрямування їх окремих елементів – складає задачу особливої галузі історичного знання науки, про суспільство, яку можна виділити із загального історичного вивчення під назвою історичної соціології” [11, кн.1 с.5]. В історичній соціології він виділив такі “основні сили співжиття”: особистість, суспільство, природа країни, фізіологічні, економічні, юридичні, політичні і духовні елементи. Пізніше історико-соціологічний підхід візьме до свого методологічного інструментарію відомий російський історик Сергій Федорович Платонов (1860 - 1933), хоча і заперечуватиме можливість використання в історичній науці більшості методів соціології, так як остання, на його думку, має на меті розкрити загальні закони розвитку суспільного життя, а історія є передусім конкретною наукою. Він вважав, що “перша умова для будь-якої вірної оцінки історичного діяча, історичної події – це відсторонення від тенденційності” [17, с.12]. А для того щоб дати науково точну і художньо цілісну картину якої-небудь епохи народного життя чи повної історії народу, необхідно:

зібрати історичні матеріали;

дослідити їх достовірність;

точно відновити окремі історичні факти;

вказати між ними прагматичний зв’язок;

звести їх в загальний науковий вигляд чи в художню картину. А головною метою історії має стати систематичне зображення розвитку і змін життя окремих історичних суспільств [17, с.19]

На думку Платонова, російський історик має передусім збирати факти і давати їм першу наукову обробку (це вже крок назад порівняно з методологічними розробками В.Ключевського, В.Герьє – В.М.) і тільки “там, де факти уже зібрані і висвітлені ми можемо піднятися до деяких історичних узагальнень” [17, с.20]. Задача вченого полягає в тому, щоб додати суспільству розумне знання, а використання цього знання вже не залежить від нього”. І тому він критикує марксистів (М.Рожков, М.Покровський), консерваторів (Д.Іловайський), лібералів В.Ключевський, П.Мілюков ) так як в їх наукових дослідженнях наявні партійні “заангажовані” точки зору, що не знаходять необхідного підтвердження в джерелах. [77, с.117]. Очевидно причина цього полягає в позитивістських світоглядних