Ряд російських істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст в якості методологічної платформи обрали історіософію марксизму – “історичний матеріалізм”. Основні положення марксистської методології історії можна звести до наступних положень:

загальноісторичний процес як нерозривний розвиток і вдосконалення природи людини;

у центрі історії поставлено людину (“Історія – не що інше, як діяльність людини, що переслідує свої цілі” [46, Т.2, с.98])

природа людини є активною, діяльною: вона пізнає світ, перетворює його і в цьому процесі зазнає особистих змін;

“теорія п’яти суспільно-економічних формацій”;

інтегральний підхід до розуміння та накопичення історичних явищ і процесів. [41, с.133-136]

Засновником марксистської історичної науки в Росії став Георгій Валентинович Плеханов (1856 - 1918) – автор праць “Соціалізм і політична боротьба”, “До питання про розвиток моністичного погляду на історію”, “До питання про роль особистості в історії”, “Про матеріалістичне розуміння історії”, в яких висловив такі важливі міркування:

головну увагу історик має приділяти вивченню стану продуктивних сил і економічних відносин даної країни;

народ, нація має бути героєм, суб’єктом історії;

існує відносна своєрідність російського історичного процесу і т.д. [33, с.254-258]

Відомим російським марксистським істориком був і Микола Олександрович Рожков (1886 - 1927) – автор фундаментальної 12 т “Російської історії в порівняльно-методичному висвітлені” (1918 - 1926). Це була чи не перша спроба узагальнюючого огляду російської історії з соціологічної точки зору. В основу періодизації російського історичного процесу Рожков поклав еволюцію форм господарства, зміну натурального господарства грошовим:

первісне суспільство; - суспільство диспутів; феодальне суспільство; - феодалізм; - дворянська революція; - панування дворянства; - буржуазна революція; - капіталізм [35, с.270-272]. Пізніше марксистська концепція історії була розвинута в працях М.Покровського, М.Богословського, Ю.Гоюве, Е.Тореля.

Таким чином, у працях російських істориків ХІХ – початку ХХ ст було порушено чимало методологічних проблем, зроблено спробу вдосконалити методологію наукових досліджень і методику організації наукової і навчально-виховної роботи. Методологічні інновації В.Татіщева, М.Костомарова, В.Ключевського заклали методологічний фундамент для подальших наукових досліджень.

Було сформовано категоріальний і методичний апарат історичної науки, розроблено поняття співвідношення “одиничне-загальне”, “типове-оригінальне”, поняття історичних законів і закономірностей, ідею прогресу в історії людства. Водночас визначено особливості історичних досліджень на макро- і мікрорівні, почала широко використовуватись ідея міждисциплінарного підходу. Все це свідчило про поступальний розвиток російської історичної думки, вихід її на рівень історіософського переосмислення минулого, високу методологічну культуру тогочасних дослідників.

Розділ ІІ

Внесок російських дослідників у джерелознавчу

й історіографічну традицію.

ХVІІІ, а особливо ХІХ ст – епоха зародження і розвитку російської історіографії і джерелознавства, накопичення величезного за обсягом фактичного матеріалу, становлення методики історичних досліджень, чому посприяла невтомна діяльність в бібліотеках і архівах декількох поколінь російських істориків. Особливо великий внесок в історіографічну думку та джерелознавчу традицію зробили В.Татіщев, М.Карамзін, М.Польовий, С. Соловйов, В.Ключевський, С.Платонов, [50, Т2, с.548]. На жаль, до наших днів немає спеціального дослідження, в якому б висвітлювалися перші спроби історіографічних та джерелознавчих пошуків російських науковців ХІХ – початку ХХ ст.

Зауважимо, що вже Василь Микитович Татіщев (1685 - 1750) прийшов до думки, що успішне дослідження історії Росії неможливе без добреорганізованого і продуманого видання джерел, в тому числі і творів іноземних авторів. У 1740 р. він запропонував видати окремими випусками:

1)“древні закони”; 2) духовні грамоти великих князів; 3) “деякі старовинні грамоти”; 4) матеріали про собори Русі. [28, с.276].

Пізніше з його ініціативи були видані “Руська правла”, судебник 1550 рр, “Книга Большого чертежа”. [29, Т.7, с.38-45, 203-294]. В результаті Татіщев започаткував російську археографію та заклав її основи . Він вперше в російській історичні науці запропонував критично підходити до джерел, для того щоб “разработать припасы годных, гнилье от здоровых”, “басен за истину и неудобных за бытие не принять”. [27, Т1, с.82] Татіщев також вперше вказав на значення історичної хронології, історичної географії і генеалогії.

Для своєї “Історії Російської” за підрахунками А.П.Пронштейна, він використав понад 300 творів російських та іноземних авторів. Причому після переліку і загальної характеристики використаних джерел Татіщев завжди дає їх конкретний опис: визначає місце знаходження, час і місце виникнення, мова і стиль, піднімає питання про попередників Нестора (пізніше це питання досліджуватимуть В.Ключевський, О.Шахматов, О.Пресняков, Б.Рибаков, П.Толочко – В.М.). В основу оцінки джерел науковець поклав надійність і достовірність їх відомостей. Зокрема він виділив такі групи джерел:

І. “Загальні і генеральні” – літопис Нестора, “Степенная книга”, хронографи, Синопсис.

ІІ. Місцеві літописи – Московський, Новгородський, Псковський та інші.

ІІІ. “Дипломатичні грамоти” – з козацьких, сибірських, астраханських та інших архівів.

ІV. Приватні – “Жизнь царя Ивана Грозного”, “Хождение митрополита Пимена в Константинополь” [27, Т1, с.84-85]

За “вірогідністю опису” виділив:

автор – сучасник описуваної події;

автор – очевидець події;

автор, який писав пізніше, але на основі документів;

автор-співвітчизник, що знає мову і користувався достовірними джерелами [27, Т1, с.81].

Основним джерелом Татіщев вважав літописи, на друге місце ставив законодавчі пам’ятники, ще нижче цінив іноземні джерела. Він висловив думку, що до Нестора були літописці, крім Йоакима, «да книги погибли или есче где хранятца” [27, Т.1, с.87].

Характерною є і така деталь, яку помітив дослідник життя і творчості В.Татіщева А.Кузьмін: Татіщев першим побачив “що в руських літописах часто спостерігається зміщення дат через те, що слов’янський березневий рік доводилось підлаштовувати під візантійський вересневий. Цього не помічав цілий