Гідним продовжувачем справи В.Татіщева на ниві джерелознавства став Микола Михайлович Карамзін (1766-1826) – автор 12 т “Історії держави Російської”, особливе наукове значення якої полягає відомостях поданих у її “Примітках”. Так як він був “офіційним історіографом”, для нього були доступні державні і приватні книгосховища, архіви і бібліотеки, в тому числі фонди Синодамської бібліотеки, зібрання рукописів Мусіна Пушкіна. Йому належить заслуга введення в науковий обіг великої кількості джерел: Інотівський, Лаврентівський, Троїцький (загинув у пожежі 1812 р. – В.М.), Волинський, Хлебніковський, Ростовський списки літописів. Для написання своєї “Історії” він використав новгородські, псковські літописи, Корисну книгу, Судебник Івана ІІІ, “Слово о полку Ігоревім”, “Повчання Мономаха”, твори Плано Карпіні, Герберштейна, Горсея, Таубе, Крузе, тощо. [50, Т.1, с.285] Карамзін також використав виписки з архівів Ватикана, зроблені О.І.Туггенєвим. [53, с.92]

Такий величезний джерельний матеріал і прекрасний художній стиль викладу історичного матеріалу спричинились до того, що, як писав Пушкін, “300 екземплярів розійшлися в один місяць ... світські люди кинулись читати історію своєї Вітчизни ... Протягом деякого часу ні про інше і не розмовляли” [20, Т.V, с.37].

Характерним був і такий факт: вперше в російській історичній науці до праць по історичній Росії були введені спеціальні розділи, присвячені джерелам. М.Карамзін не погодився з класифікацією джерел, що запропонували його попередники, і запропонував свою класифікацію:

І група. Літописи (Іпатіївський, Хлебніковський, Кенінгсберзький, Львівський, Николаївський).

ІІ група. “Степная книга” Макарія.

ІІІ група. Хронографи.

ІV група. Життія святих.

V група. Особливі записки (“Сказання про Олександра Невського”, записки А.Курбського).

VІ група. Розряди (розподіл воєвод по полкам).

VІІ група. Родославна книга.

VІІІ група. Письмові каталоги митрополитів і єпископів.

ІХ група. Послання святителів до князів, духовенства і мирян.

Х група. Древні монети, медалі, надписи, казки, пісні.

ІХ група. Грамоти.

ХІІ група. Зводи статейних списків.

ХІІІ група. Іноземні літописи: візантійські, скандинавські, німецькі, угорські, польські разом із записками мандрівників.

ХІV група. Державні папери іноземних архівів. [3, кн.1, с.ХV-ХVІІ]

М.Карамзін робить внесок і у жанр історичної біографії. Для нього історія, за образним висловом В.Й.Ключевського, - театр, який представляє думки та почуття історика, а історичні особи – “люди різних хронологічних періодів, але однакового історичного віку” [10, с.488-489]. Отже Карамзін і порівнює особливості Івана ІV з Калігулою., Нероном, Людовіком ХІ, а Годунова з Кромвелем. Його бібліографічні оповіді явно провіденціалістські, а описи або знаходяться під сильним впливом суб’єктивного відношення – як позитивного (Володимир Мономах), так і негативного (Борис Годунов), і є відверто дидактичними [3, Т1, с.454-458].

Більш надійними і історико-осмисленими є джерелознавчі пошуки і напрацювання Сергія Михайловича Соловйова (1820 - 1879). Серед попередників Соловйова не можна назвати ні одного вченого (це аж ніяк не применшує джерелознавчий пошуків Татіщева, Карамзіна, Польового – В.М.), який би ввів у пошуковий обіг таку масу нових джерел і фактів. Особливо необхідно відмітити заслуги Соловйова в області систематичної розробки архівних матеріалів ХVІІ – ХVІІІ ст, багато з яких ніхто до нього невивчав. Він у своїх працях використовував як опубліковані, так і архівні джерела. В його працях ми зустрічаємо багато спостережень про датування духовних і князівських грамот [21, кн.І, с.351, 691-694], літописних повідомлень [21, кн.І, с.208, 231], задумується над питанням про можливості запозичень чи іноземних впливів [21, кн.І, с.138]. Часто історик розмірковує і над причинами, чому джерело мовчить про ті чи інші події [21, кн.І, с144, с.307-308]. Цікаві і співставлення Соловйовим російських і іноземних джерел, в яких мова іде про одні і ті ж історичні факти. [21, кнІ, с.160, 312]. При наявності в різних літописних списках протиріч перевагу він надає тому, який вважає первинним [21, кн.І, с.146,308]. Деякі критичні спостереження Соловйова над джерелами трансформуються у невеликі джерелознавчі етюди. Такі, наприклад, його міркування з приводу того, що являла собою грамота, дана князем Ярославом Мудрим Новгороду [21, кн.ІІ, с.31-32]. Уваги заслуговує і спроба Соловйова використання методу вільного літочисельного текста. При аналізі джерел історик іноді намагається розкрити наявні в них політичні тенденції, вловити прояви певних суспільних симпатій і антипатій. [70, с.30]

Добре знав С.М.Соловйов і історію історичної науки, зокрема високо цінив науковий доробок В.Татіщева, А.Шльоцера, М.Щербатова, М.Карамзіна. Так, на його думку, Шлюцеру “належить перший розумний погляд на російську історію” [69, с.257], Татіщев “зібрав матеріали, піддав їх критиці, звів літописні свідчення, … вказав на багато важливих питань, що стали темами для пізніших досліджень [690 с.258]. На жаль, окремої історіографічної праці С.Соловйов так і не написав, проте зібраний ним фактичний матеріал послужив базою історичних і джерелознавчих досліджень на цілі десятиліття.

Велике значення для активізації джерелознавчої роботи мала діяльність Археографічної комісії (створена у 1834 р.). у 1841-1842 рр Археографічна комісія видає в 5 т “Акти історичні”, у 1846 – 1872 рр у 12 т “Додатки до Актів історичних”, у 1863 – 1892 рр у 15 т “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России» у 1841-1859 рр появилось 8т “Полное собрание русских летописей» [50, Т1, с.555-558]

У 1830 р. комісією М.М.Сперанського (1772 - 1839) було видано 45 томів «Полного собрания законов Российской империи», з 1859