реальна можливість, при якій Сербія могла б домогтися повної незалежності від Порти, тому що Франція, Австрії і Англія не бажали допускати розділу європейських володінь Туреччини, а у Росії не було таких сил, щоб противитися їхнім намірам. Однак керівники сербського повстання не змогли правильно розібратися в наявній міжнародній ситуації і висунули явно нереальну програму створення Великої Сербії, від підтримки якої царський уряд Росії був змушений відмовитися. Саме тому, не бажаючи ще більше ускладнювати відносини з Францією в період австро-французької війни (квітень-червень 1809 р.) російський уряд заборонив своїм представникам у Белграді втручатися в справи внутрішнього управління сербів. Бухарестським миром Росія змогла забезпечити сербам лише первісні їхні вимоги, тобто надання автономії внутрішнього управління. Визнання Портою за сербами цього права в міжнародному договорі ще до придушення повстання виявилося згодом важливою юридичною основою, що дозволила їм за підтримки Росії відновити значну частину тих завоювань, які були здобуті в ході повстання 1804-1813 рр.
Усе вищевикладене дає підставу вважати, що без активної допомоги і всебічної підтримки Росії відродження і формування сербської національної держави в умовах напруженої обстановки початку XIX ст. було б неможливим.
3.2. Сербське питання в період Віденського конгресу
Закінчення європейської війни й поразка наполеонівської Франції відкривало перспективу винесення проблем, що складали суть російсько-турецького конфлікту, на вирішення мирного конгресу.
Ще до початку Віденського конгресу Великобританія, Австрія і Франція мали єдиний план врегулювання Східного питання. Вони збиралися домагатися міжнародного визнання статус-кво на Балканах, тому що бачили в цьому засіб скувати на найближчий час активність Росії в цьому регіоні Тарле Е. В. Восточный вопрос во внешней политике России. Конец ХVIII – начало ХХ вв. – М., 1978. – С. 161-162. . Однак підняти це питання на конгресі вони мали намір лише після обговорення основних європейських проблем і в залежності від їхнього вирішення.
Іншу позицію займала Росія. Жорстока розправа турецьких військ із сербами в 1813 р., відмова Порти виконати статтю VIII Бухарестського договору про надання сербам самоврядування, перешкоди втіленню в життя привілеїв Дунайських князівств, — усе це завдавало величезної шкоди престижу Росії на Балканах. Якби російській дипломатії вдалося примусити Порту хоча б до виконання своїх зобов'язань, до введення в Сербії внутрішнього самоврядування і полегшення податкового гніту в Молдавії і Валахії, це вже одне мало б велике морально-політичне значення. Олександр I довів би, що не залишився глухий до потоку скарг і прохань представників сербів, які винищуються турками в помсту за їхню недавню непокору й допомогу Росії, що він здатний домогтися поліпшення суспільно-політичного положення підданих султана.
Трагічні події 1813-1814 рр. у Сербії давали підставу царському уряду привернути увагу конгресу у Відні до фактів порушення Портою принципів гуманності і справедливості у відношенні своїх підданих-християн, до невиконання умов ст. VIII Бухарестського миру.
Угруповання західних держав, цілком ймовірно, знало про намір Росії поставити на обговорення конгресу питання про Сербію, про поліпшення положення християн-підданих Порти і вирішило тому захопити ініціативу, висунувши пропозицію про необхідність проголошення гарантій цілісності і недоторканності володінь султана Достян И. С. Россия и балканский вопрос. – М., 1972. – С. 117..
Протягом лютого 1815 р. представники Росії, Великобританії й Австрії вели попередні переговори, що стосувалися східних справ і умов, на яких було б можливим включення Туреччини в «концерт» європейських держав.
Вимоги Росії в цьому відношенні обмежувалися врегулюванням сербо-турецького конфлікту і виконанням Портою статті Бухарестського миру у відношенні сербів. По тим повідомленням, що одержував сербський представник М. Ненадович від російських дипломатів, можна зробити висновок, що цар Олександр I і А. К. Розумовський намагалися домовитися із союзниками щодо колективного демаршу чи декларації на користь сербів – учасників Віденського конгресу. При цьому було отримано попередню згоду англійської сторони на подібну акцію, однак австрійські дипломати не дали своєї згоди Тарле Е. В. Восточный вопрос во внешней политике России. Конец ХVIII – начало ХХ вв. – М., 1978. – С. 164. .
У вересні 1815 р. російська дипломатія, що відмовилася від колишніх розрахунків на погоджені дії європейських урядів у сербському питанні, почала активно наполягати на виконанні Портою умов ст. VIII Бухарестського договору про внутрішній статус Сербії. Султанський уряд змушений був відступити. Новий бєлградський візир, Марашлі-Алі-паша, призначений на вимогу сербів, почав переговори з Милошем Обреновичем. Невпевнені в остаточному успіху повстання серби також прагнули до угоди, висуваючи вимогу про надання їм прав, зафіксованих у так званому мирі Петра Ічко, укладеному під час Першого Сербського повстання в 1806 р. Ці умови, що через існування Бухарестського договору означали і гарантію сербської автономії з боку Росії, представлялися Порті неприйнятними.
Турецький уряд утримався від видання офіційного акта про внутрішню автономію Сербії, але Милош Обренович був визнаний «верховним князем» сербів, і Марашлі-Алі в листопаді 1815 р. уклав з ним усну угоду про надання колишньому Бєлградському пашалику визначених прав самоврядування, хоча й урізаних у порівнянні з вимогами, висунутими сербами.
Так у 1815 р. після тяжких поразок, розчарувань і втрат серби знову знайшли можливість почати шлях до створення своєї самостійної національної держави. Цей великий успіх був результатом більш ніж десятилітньої героїчної боротьби, стійкості і самовідданості сербського народу. Але він міг бути здобутий тільки завдяки остаточній перемозі союзників над наполеонівською Францією, завдяки великому престижу Росії на міжнародній арені і при безпосередній підтримці інтересів сербів у Стамбулі з боку російської