Таким чином, положення, що створилося в Бєлградському пашалику, неминуче вело до назрівання революційного вибуху.

Закономірним явищем Перше Сербське повстання уявляється і з огляду на державотворчі ідеї, що визрівали в колах національно свідомої сербської інтелігенції. Так, восени 1804 р. серб С. Югович звернувся до бачського єпископа Й. Йовановича з пропозицією про створення Сербської держави. Відповідно до плану Юговича, вона могло виникнути в результаті повстання сербів, болгар, молдаван і валахів при сприянні Росії, що повинна була надати повстанцям допомогу зброєю і вступити у війну з Туреччиною. На думку Юговича, Росія вступить у війну тільки в тому випадку, якщо Сербія перейде під її протекторат (за прикладом Грузії) і призве "на царство" великого князя Костянтина Славяне и Россия. – М., 1972. – С. 101. . Сам Югович претендував на те, щоб виступити перед російським урядом як виразник бажань усього сербського народу.

План Юговича знайшов повну підтримку у Й. Йовановича, який й звернувся в жовтні 1804 р. до Олександра I з листом від імені сербів, болгар і валахів. Копії цього прохання від 14 жовтня із супровідними листами були послані Й. Йовановичем великому князю Костянтинові, петербурзькому митрополиту Амбросю і російським міністрам: юстиції (П. В. Лопухіну) і внутрішніх справ (В. П. Кочубею). Югович був відправлений до російського двору як представник сербської нації Там само. – С. 102. . У своєму листі Йованович просив Олександра I про надсилання сербам зброї і пороху на 500_000 чоловік і виражав надію, що після цього й у результаті приєднання російських військ вони скинуть турецьке панування і створять Сербську державу, під заступництвом Росії. За планом Юговича, Сербія відновлювалася в границях держави Стефана Душана (1331-1355 р.). У державу Стефана Душана входили територія сучасної Сербії (за винятком Белграда і Мачви), частина сучасної Герцеговини, Чорногорія, Македонія, Албанія, Єпір, Акарнанія, Етолія і Фессалія. Воно проіснувало недовго і розпалося незабаром після смерті свого засновника Советская историческая энциклопедия. – М., 1969. – Т. 12. – С. 783-784. .

План С. Юговича і Й. Йовановича суперечив політиці Олександра I у відношенні Туреччини. Тактика Олександра зводилася до підтримки ідеї створення на Балканському півострові держав, що одночасно знаходилися б під протекторатом Росії і Туреччини Славяне и Россия. – М., 1972. – С. 105. . Тому ніякої офіційної відповіді від російського уряду сербський депутат Югович не одержав. Міністр закордонних справ А. Е. Чарторийський порахував, що для збереження впливу Росії в середовищі слов'ян можна обмежитися лише листом до Йовановича від митрополита Амбросія, “складеним з генеральних виразів", Олександр I затвердив це рішення Грачёв В. П. Балканские владения Османской империи на рубеже ХVIII-ХIХ вв. – М., 1990. – С. 109. .

Однак, ще не знаючи реакції російського імператора на план сербського державотворення, Йованович склав прокламацію, адресовану "сердарам, обер-кнезам і кнезам, старійшинам і всім членам громад, що знаходяться в турецькому підданстві в Боснії, Сербії, Болгарії, Валахії, Молдавії й в інших вілайєтах, які підкоряються Туреччині". У ній говорилося про майбутню допомогу з боку Росії, завдяки якій турки будуть переможені, після чого планувалося створити сильну державу з границями від Чорного до Адріатичного моря. Усі, хто брав участь у боротьбі проти Туреччини, одержали б від царя чини, привілеї і земельні пожалування, однак гегемонія в цій державі відводилася сербам і болгарам Там само. – С. 113. .

З прокламації Йовановича видно, що передбачувана держава по своєму територіальному складі істотно відрізнялося від держави Стефана Душана, куди входила Греція, але де не було Молдавії, Валахії, Болгарії і Боснії. Державотворення з усіх цих земель, населених різними народами, навряд чи було можливе.

До того ж, надавати збройну допомогу Сербії тоді ще не входило в наміри Олександра I, якому було важливо зберегти мирні відносини з Туреччиною. Цар наказав російському послу в Туреччині А. Я. Італінському повідомити про зміст листа сербів турецькому уряду. Разом з тим Італінському доручалося "порадити" султану Селиму III надати сербам автономію Первое Сербское восстание 1804-1813 гг. и Россия. Сб. документов / сост. В. П. Грачёв, Н. П. Данилова. – М., 1980. – Кн. 1. – С. 212. . Самим сербам через протоієрея М._Ненадовича А. Е. Чарторийський повинен був передати від імені російського уряду, що Росія завжди буде захищати їхні інтереси перед Туреччиною, але вони повинні залишатися вірними підданими султана Там само. – С. 215. .

Таким чином, й внутрішньополітична обстановка в Сербії, й національні ідеї, що визрівали в колах сербської інтелігенції, й доброзичлива позиція Росії щодо сербського національного руху об’єктивно сприяли якщо й не здобуттю Сербією незалежності, то в усякому разі – боротьбі за широку національну автономію, що зробило події Першого Сербського повстання 1804-1813 рр. і подальшу національно-визвольну боротьбу сербів об’єктивно неминучими.

І. Перебіг основних подій Першого Сербського повстання

1.1. Боротьба Сербії і Порти у 1804-1806 рр. Початок сербського державотворення

Наприкінці січня 1804 р. могутня хвиля народного протесту піднялася в Шумадії, у Валевській нахії і потім поширилася па весь Бєлградський пашалик.

Повстання сербського народу, очолене кнезами, торговцями, заможними селянами, спочатку мало на меті звільнення від ненависного режиму дахієв. Із самого початку воно прийняло організований характер. На чолі збройної боротьби встав Георгій Петрович Чорний, більш відомий як Карагеоргій (1768-1817). Це був виходець з бідної селянської родини, активний учасник четницького і гайдуцького руху