У перший рік повстання центральна влада в повстанській Сербії не була цілком установлена. Цьому перешкоджали військові умови, а також глибоко укорінені підвалини самоврядування в селах, кнежинах, нахіях. Не всі воєводи – керівники повстання і старійшини визнавали Карагеоргія верховним правителем, бачили в ньому лише військового вождя Формирование национальных независимых государств на Балканах. Конец ХVIII – 70-е гг. ХІХ вв. / под ред. И. С. Достян. – М., 1986. – С. 96.. Загальновизнаним органом центральної влади були скупщини, на які збиралося вище духівництво, воєводи, представники місцевого самоврядування. На скупщинах вирішувалися найважливіші військові і зовнішньополітичні питання. Краще було організоване управління на місцях, на чолі якого стали організатори повстання, які швидко зосередили у своїх руках владу, включаючи і судові функції.

Повстання сербів спочатку було спрямовано проти незадоволених реформами Селима III яничарів, тому воно не викликало відразу відсічі з боку Порти. Боснійському візиру Бечиру-паше в березні 1804 р. було доручено зайнятися врегулюванням конфлікту між сербами і яничарами, розпустити загони повстанців, створити необхідні умови для проведення в Бєлградському пашалику реформ. Зі свого боку дахії, що фактично втратили владу в Бєлградському пашалику, виразили бажання піти на переговори з повстанцями.

Для розробки вимог, що мали бути висунути на цих переговорах, наприкінці квітня в Остружниці під Белградом була скликана скупщина, на якій вирішили домагатися вигнання з Бєлградського пашалику дахієв і читлук-сахібієв, амністії всім учасникам повстання, забезпечення особистої безпеки жителів, свободи торгівлі, відновлення всіх автономних прав, отриманих по султанських фірманах 1793-1796 р. Важливим була умова про вибір кнезів і верховного кнеза, що здобував досить широку владу і повинен був виступати посередником у відносинах сербів з турецькою владою. Серби обіцяли надати бєлградському паш 1500 воїнів для підтримки безпеки в пашалику Балканы в ХІХ – начале ХХ в. Очерки становлення национальных государств и политической структуры Юго-Восточной Европы / под ред. Ю. А. Писарева. – М., 1991. – С. 31. . Ці вимоги з деякою конкретизацією були повторені під час переговорів із прибулим у Сербію влітку 1804 р. представником Порти Бечиром-пашою. Але переговори Карагеоргія й інших сербських воєвод із представниками дахієв і турецької влади в Земуні у травні 1804 року, як і наступні переговори з Бечиром-пашою, не завершилися успіхом.

Початкові військові успіхи повстанців в поєднанні з відмовою Порти йти на поступки, призвели до радикалізації сербських вимог. Вже восени 1804 р. сербські депутати М. Ненандович, І. Протич і П. Новакович-Чардаклії, що прибули до Петербургу з метою заручитися підтримкою Росії у боротьбі з Портою, виклали свою політичну програму, що значно відрізнялася від вимог, які висувалася навесні і влітку цього року на переговорах у Земуні і з Бечиром-пашою. Якщо раніш ці вимоги в основному зводилися до поновлення автономних прав, наданих Бєлградському пашалику фірманами 1793-1796 р., то тепер серби домагалися повної внутрішньої самостійності під заступництвом і гарантією Росії при збереженні дуже слабких зв'язків з Портою, що зводилися до сплати «помірної данини» і військової допомоги в боротьбі з заколотниками. Притому політично самостійне «сербське правління» уподібнювалося не Молдові і Валахії, а створеній на Іонічних островах у 1800 р. Республіці Семи З'єднаних островів, яка номінально вважалася васалом Туреччини, але була цілком самостійною у внутрішніх справах Формирование национальных независимых государств на Балканах. Конец ХVIII – 70-е гг. ХІХ вв. / под ред. И. С. Достян. – М., 1986. – С. 98..

Одночасно серби вирішили звернутися з проханням до султана. Для його складання в квітні 1805 р. у містечку Печани була скликана скупщина, на якій було складено два варіанти прохання: від кінця квітня, підписане Карагеоргієм, старійшинами і духівництвом восьми нахій, і від 1 травня, підписане Карагеоргієм (від імені кнезів, воєвод і сербського народу) і Матієй Ненадовичем (від імені духівництва). Останнє з цих прохань було спрямовано із сербськими депутатами в Константинополь. У ньому, щоправда, дуже коротко були сформульовані досить радикальні вимоги. Мова йшла фактично про повне звільнення країни від турецької влади, від турецьких військ і передачі всього управління сербським начальникам на чолі з «головою». Відносини Сербії з Османською імперією зводилися до сплати визначеної грошової данини і до зобов'язання надавати військову допомогу Первое Сербское восстание 1804-1813 гг. и Россия. Сб. документов / сост. В. П. Грачёв, Н. П. Данилова. – М., 1980. – Кн. 1. – С. 108-111. . Ці вимоги дуже близькі до тих, що були визначені під час перебування сербської делегації і Петербурзі восени 1804 р. і підтримати які в Константинополі був уповноважений російський посланник А. Я. Італінський.

Тим часом турецькі міністри не квапилися серйозно розглядати прохання, привезене сербськими депутатами. У пашалик був призначений новий візир, що повинен був зробити похід на Белград і силою відновити там «законний порядок». Але серби вирішили не пропускати турецьке військо до Белграда, вступили в бій з ним і одержали на початку серпня 1805 р. важливу перемогу у Іванковця. Усе це