Управління на звільненій території із самого початку опинилося в руках організаторів повстання і місцевих старійшин, що керувалися звичаєвим правом, спираючись на свій особистий авторитет. Верховна влада здійснювалася скупщинами старійшин, які збирались, однак, рідко і нерегулярно. Необхідність утворити орган центрального управління була усвідомлена деякими сербськими діячами в перший же рік повстання. Радили сербам створити верховний орган влади митрополит С. Стратимирович, а також і А. А. Чарторийський, що керував російським МЗС під час перебування сербської депутації в Петербурзі восени 1804 р. Тому, можливо, не було випадковим, що ініціаторами створення Урядової ради стали протоієрей Матія Ненадович і Божидар Груйович після їхнього повернення з Росії і зустрічей зі Стратимировичем.

Улітку 1805 р. велася активна підготовка до створення уряду, для чого передбачалося скликати скупщину. У зв'язку з цим Груйович підготував проект організації ради і своє звертання до скупщини («Слово»). По його ідеї «Верховна урядова рада народна» повинна була стати вищим органом влади й обиратися за принципом представництва від кожної нахії. Його 12 радників (з них 6 попечителів-міністрів) мали своїм главою президента Формирование национальных независимых государств на Балканах. Конец ХVIII – 70-е гг. ХІХ вв. / под ред. И. С. Достян. – М., 1986. – С. 101.. Проект Груйовича виходив з визнання ролі народної скупщини і місцевих скупщин. Не особиста влада і воля, а “конституція, законність, воля, забезпеченість життя, майна і честі громадян повинні були визначати весь внутрішній лад життя молодої держави” Там само. .

Ідея утвердження сербського парламенту набула конкретних обрисів у листопаді 1805 р. коли рішенням Смедеревської скупщини (25 листопада 1805 р.) в документі, названою “підтверджувальним народним писанням” утворювалася Народна рада, що комплектувалася на основі представництва усіх нахій. Рада наділялася правом наказувати будь-якому громадянину звільненої Сербії, служителям церкви, кнезам, воєводам і іншим воєначальникам. У ведення Ради передавалися народна каса, право збору податків, стягування мит і т.д. Народна рада одержувала право затверджувати обраних народом керівників (поглаварів), воєвод і старійшин, видаючи їм потверджувальні листи. Рада визнавалася вищою судовою інстанцією з правом визначати вищу міру покарання аж до страти. На неї також покладався обов'язок забезпечувати країну необхідною зброєю і боєприпасами. Головою Ради став М. Ненадович, інших 12 радників мали рівні права. Рада могла поповнювати число своїх членів, хоча спосіб такого поповнення не вказувався Десница Г. Проект решения Смедеревской скупщины (1805). – Исторический архив. – 1961. – № 3. – С. 252-254. .

Тим часом йдучи назустріч настійним вимогам російського й австрійського урядів улагодити сербське питання мирним шляхом, Порта погодилася почати із сербами переговори, якщо вони скоротять свої вимоги. Як основу для переговорів повстанці запропонували чотири «поміркованіших пункти»: 1) Серби визнають себе підданими Порти і раз на рік виплачують їй данину, розміри якої будуть визначатися пізніше; 2) Ця данина передається чиновнику Порти (мухасилу); 3) Всі інші адміністративні, фіскальні і загальнонародні функції серби будуть виконувати самі під контролем представників Порти; 4) Неслухняні Порті гарнізони яничарів і подібні їм загони збройних турків повинні бути виведені з меж Бєлградського пашалику. Сербське населення зобов'язується самотужки охороняти довірену їм ділянку границі Османської імперії Первое Сербское восстание 1804-1813 гг. и Россия. Сб. документов / сост. В. П. Грачёв, Н. П. Данилова. – М., 1980. – Кн. 1. – С. 207-209. .

Посланий улітку 1806 р. у Константинополь представник повстанців Петро Ічко дістав формальну згоду Порти почати переговори на цих умовах. Така поступливість пояснювалася військовими перемогами сербів у битвах у Мишара і Деліграда та назріванням військового конфлікту Туреччини з Росією. У жовтні 1806 р. народній скупщині були повідомлені умови примирення, і вона ухвалила довершити переговори, затвердивши «твердо й остаточно» умови миру. У січні 1807 р. султанський уряд видав фірман, що надавав сербам широкі автономні права. Ця акція одержала назву Ічкова миру. Але на той час повстанці, що вже оволоділи Белградом, вирішили боротися проти Османської імперії на стороні Росії у війні, що почалася між ними, і домагатися повного звільнення від турецької влади. Однак Ічков мир відіграв роль своєрідної моделі політичного статусу Сербії як області, що залишається в складі імперії османів, але користується широкою внутрішньою автономією.

1.2. Спільні військові дії Сербії і Росії проти Порти у 1807-1812 рр. Завершення Першого Сербського повстання

На початку ХІХ ст. Туреччина під впливом перемог Наполеона і обіцянок наполеонівських міністрів вирішила, що настав сприятливий момент повернути Крим і Причорномор’я. Вона різко змінила політичний курс і почала готуватися до війни з Росією. Момент для Росії був обраний вкрай несприятливий. Основна маса російських військ була зосереджена на західних кордонах імперії і лише незначна їх частина (30 тис. чоловік) знаходилася на півдні. Коли в листопаді 1806 р. почалася російсько-турецька війна, Молдавська (дунайська) армія під командуванням генерала від кавалерії І. І. Міхельсона перейшла правий берег Дністра і рушила у Молдавію та Валахію.

Визначаючи завдання, пов’язані зі вступом російських частин у Молдавію та Валахію, Олександр І писав: “важливо вжити заходів обережності