виступу проти турецької влади. Незважаючи на нерівність сил, сербські повстанці швидко домоглися значних успіхів. Але до остаточної перемоги було ще далеко, тому що Порта збиралася рушити в країну війська румелійського і боснійського пашей. Програш битви у Ватерлоо й остаточна поразка наполеонівської Франції значно зміцнили престиж і вплив Росії на міжнародній арені. Уряд Олександра I міг тепер значно активізувати свої дипломатичні акції в Константинополі на захист сербів. Усе це спонукало султанський уряд утриматися від нової розправи з повстанцями. Він доручив румелійському валі (губернатору) і сераскиру турецьких військ у європейських провінціях Марашлі Алі-паші і візиру Боснії Хуршиду-паші почати переговори, що призвели в серпні 1815 р. до перемир'я. Була укладена усна угода між Мнлошем Обреновичем і Марашлі Алі-пашою, про зміст якої не збереглося точних даних.
Одночасно в Стамбул відправилася делегація, що представила Порті прохання від 15 вересня 1815 р. Сформульовані в ньому вимоги ґрунтувалися на умовах Ічкова миру 1806 р. Султанський уряд не задовольнило цих вимог, але на початку 1816 р. видав кілька фірманів. У них передбачалася сплата сербами податків у два прийоми, стягування спахіями десятини строго відповідно до їх бератів, а митних зборів – не вище встановлених тарифів. Сербським купцям надавалося право вільної торгівлі в Туреччині. Військові гарнізони, з яких виключалися яничари, повинні були знаходитися тільки в містах і не пригноблювати населення. У нахіях і кнежинах, крім турецьких чиновників, адміністративні і судові функції надавалися представникам місцевого самоврядування. Допускалося також створення постійної Ради, у якій кожна нахія мала б свого представника. Сербам дарувалася амністія, а величина харача (державного податку з чоловіків) була значно знижена. Про верховного князя чи правителя, про його права і функції у фірманах не згадувалося Формирование национальных независимых государств на Балканах. Конец ХVIII – 70-е гг. ХІХ вв. / под ред. И. С. Достян. – М., 1986. – С. 112..
Таким чином, у результаті Другого Сербського повстання були відновлені деякі завоювання сербської революції 1804-1813 р.
Проте це не свідчило про визнання Портою статусу Сербії як автономної області. Даровані права і привілеї сприймалися як тимчасове рішення сербської проблеми, нав'язане силоміць. Боротьба повинна була продовжуватися, але вже не військовими засобами. Керівництво цієї боротьби протягом усього розглянутого періоду очолювалося Милошем Обреновичем.
Питання про автономію Сербії безпосередньо залежало від позиції Росії. В зв’язку з цим уряд Олександра І повинен був визначити свою позицію у відношенні принципів державного устрою Сербії, положення і прав її князя. На початку 1820 р. це питання піддалося спеціальному обговоренню в російському міністерстві закордонних справ. Щоб полегшити досягнення домовленості, було вирішено формально усунутися від прямої участі в розробці акта, що фіксує автономні права Сербії. Але зміст такого «органічного регламенту», чи хатті-шерифа, визначався досить конкретно. Давалася згода на визнання за сімейством Обреновичей прав на спадкоємне князювання, але за умови, що Сербія не буде надана «винятковому деспотизму однієї родини» і Порта видасть спеціальний акт щодо її адміністративного устрою. Це устрій повинен був ґрунтуватися на принципі надання законодавчої влади і значної ролі в управлінні Сенату, що складається з правителів «дистриктів» і представників вищого духівництва. Одне з відділень Сенату було б судом другої інстанції, а його «пленум» - судом вищої інстанції Достян И. С. Россия и балканский вопрос. – М., 1972. – С. 99. . Таким чином, за планом петербурзького кабінету Сенат, що складається з чиновницької верхівки і вищого духівництва, виступав як орган, що обмежує владу князя.
Такий принцип був не новий і виходив з існування в Сербії під час Першого повстання Урядової ради, якій, по російських проектах, надавалась роль вищого органа управління, що обмежує владу Карагеоргія. Тепер підхід залишився таким самим: уряд Олександра I, не довіряючи Милошу Обреновичу, вважав за необхідне обмежити його владу Сенатом чи Радою, серед членів якої можна було розраховувати знайти опору для підтримки російського впливу в країні Международные отношения на Балканах. 1815-1830 гг. – М., 1983. – С. 205. .
В зв’язку з появою російського проекту вже у 1820 р. ясно виявилися істотні розбіжності з питання про принципи державного устрою Сербського князівства: Милош Обренович прагнув узаконити свою абсолютну необмежену владу в країні, але цьому протистояла Росія і (поки ще потенційно) чиновницька верхівка - члени Ради, що мала бути створена. Переговори про видання хатті-шерифа так і не були завершені, чому перешкодив початок революційних подій у Дунайських князівствах і Греції. Задум утворення ради як вищого органа керування в Сербії протягом наступного десятиліття залишився нездійсненим.
Обстановка навколо сербського питання корінним чином змінилася в 1829 р. коли за підсумками нової російсько-турецької війни був підписаний Андріанопольський трактат (2 вересня 1829 р.), в його статті VI підтверджувалося право Росії на заступництво за Сербію.
18 вересня 1829 р. був виданий султанський хатт, в якому оголошувалось про задоволення усіх умов російсько-турецьких договорів і угод відносно прав і привілеїв сербів История Югославии. – М., 1963. – Т. 1. – С. 329. .
Однак турецькі гарнізони в шести фортецях країни зберігалися, що давало можливість султанському уряду при нагоді справляти військово-політичний натиск на Сербію.
Відповідно до хатті-шерифів 1829 і 1830 р. Сербське князівство, знаходячись під верховною владою Османської імперії і сплачуючи їй щорічно точно фіксовану суму, одержувало повну внутрішню автономію. Сербам надавалася воля віросповідання. Милош Обренович підтверджувався в достоїнстві баш-кнеза сербської