нації зі спадкоємними правами. Він повинен був правити при «співучасті скупщини, складеної з поглаварів країни». Давалися обіцянки повернути до складу Сербії відірвані території, після того як про їхні границі подадуть відомості турецькі і російські спеціальні комісари, послані в країну. Слід було також визначити величину данини, що сплачується князівством, у котру входили різні податки, ренти зі спахілуків, митні побори, включаючи і з території, що приєднується. Турецькі чиновники не повинні були надалі втручатися в управління князівством і вимагати додаткових податей. Судові права, котрими користувалися мусоліми, переходили до князя. Він міг утримувати військо для підтримки порядку в країні. Сербам надавалося право вільне торгувати в Османській імперії. Вони могли засновувати лікарні, школи, пошту. Турецькі гарнізони залишалися в шести фортецях Сербії, а всі знову споруджені фортеці зруйновувались. Турки не мали права жити поза фортецями і повинні були продати своє майно.
Незважаючи на опір Порти, що не квапилася передавати сербам шість відірваних нахій, протягом наступних трьох років княль Милош по етапах приєднав частину спірних територій і ввів в них своє управління. Притому при встановленні сербо-турецького кордону десятки сіл, що не входили в повстанську Сербію, були включені до складу князівства. У листопаді 1833 р. після того, як при підбурюванні Милоша піднялося повстання в Східній Сербії, Порта змушена була видати ще один хатті-шериф, що санкціонував приєднання до Сербського князівства шести нахій (що збільшило його територію на 1/3) і фіксувавший величину данини в розмірі 2300 тис. грошів. У цю суму входили і доходи від тимарів, зеамстов і мукатаа (оренд) Славяне и Россия. – М., 1972. – С. 201. .
Хатті-шерифи 1829, 1830 і 1833 р. остаточно установили політичний статус Сербії як напівнезалежної держави, що зберігався аж до 1878 р. У порівнянні з умовами Бухарестського договору автономні права Сербського князівства були значно розширені. Турецькі владні органи фактично втратили право втручатися у внутрішні справи країни, хоча можливість для такого втручання не усувалася цілком.
2.2. Конституційний процес в Сербії після досягнення автономії
Після проголошення султанських хатті-шерифів 1830 і 1833 р. створення самостійного державного устрою стало однією з головних суспільно-політичних задач, що стояли перед сербами. Необхідно було визначити прерогативи влади князя, вищих чиновників, місцевої влади, врегулювати всю систему державних інститутів, створити судові органи, карний і цивільний кодекс законів.
У країні продовжувало діяти звичаєве право, але потреба в письмових законах збільшувалася з кожним роком, що спонукало Милоша ще в 1829 р. доручити збирати матеріал для сербського статуту і законів декільком освіченим сербам, вихідцям з Австрії. Пізніше вони створили спеціальну комісію для підготовки законодавства. Але її робота велася повільно і безсистемно. За зразок бралося то австрійське, то французьке законодавство (зокрема, Кодекс Наполеона). Справа зі складанням законів затягувалася Попов Н. А. Россия и Сербия. Исторический почерк русского покровительства Сербии с 1806 по 1856 гг. – М., 1868. – Ч. 1. – С. 296-297. .
Невдоволення існуючим режимом у Сербії вилилося в масове повстання (1835 р.), що охопило Крагуєвацький, Ягодинський і Чупринський округи, у якому брало участь близько 5 тис. чоловік. Вождями й ідеологами цієї так званої Мілетиної буни були впливові старійшини: Мілета Радойкович — «великий сердар» расинський, Милисав Здравкович Ресаваць, Стоян Симіч, Оврам Петрониєвич, Ранко Майсторович. Мілетина буна закінчилася перемогою без збройної боротьби, тому що наляканий князь Милош задовольнив усі вимоги повсталих, скликав скупщину в Крагуєваці, на якій 2 лютого 1835 р. без якого-небудь обговорення був прийнятий Сретенський статут Формирование национальных независимых государств на Балканах. Конец ХVIII – 70-е гг. ХІХ вв. / под ред. И. С. Достян. – М., 1986. – С. 125. .
Текст цієї першої сербської конституції був складений наспіх секретарем князя журналістом Д. Давидовичем, що запозичив деякі положення з Кодексу Наполеона, з конституційних актів західноєвропейських буржуазних держав. Але при всіх недоліках і наявності суперечливих положень Сретенський статут мав демократичний характер, відбивав насущні потреби країни. Він гарантував усім громадянам рівність перед законом і право займати державні посади, недоторканість особи і майна, повні власницькі права на оброблювану землю і вільне користування лісами та пасовищами. Верховна законодавча і виконавча влада належала князю і Державній раді. Широкі права надавалися скупщині, що повинна була затверджувати державний бюджет і розподіляти податки, могла робити князю і Раді подання, вимагати видання яких-небудь законів і постанов. Передбачалося також створення триступеневих судів, незалежних від вищих органів виконавчої влади. Визначення «достоїнства і простору» Сербії, її герба і прапора як би підкреслювало політичну самостійність князівства, його слабкий зв'язок з Османською імперією. На скупщині був оголошений склад Ради й уряду: 16 радників і попечителів (міністрів) — іноземних справ, внутрішніх справ, військових справ, фінансів і народної освіти.
У 1837-1838 р. внутрішнє становище Сербії визначалося зростанням опозиції, що поєднувала всіх прихильників обмеження влади князя Милоша, положення якого значно ослабнуло після переходу в табір його супротивників декількох впливових старійшин - Ф. Вучича-Перишича, Є. Обреновича й ін. Вимоги старійшин-опозиціонерів підтримували австрійський консул А. Миханович і російська дипломатія в особі генерального консула в Дунайських князівствах П. І. Рікмана та призначеного в 1837 р. консулом в Орсову Г. В. Ващенко, що у лютому наступного року став консулом у Белграді. Їхні повідомлення про тривожне положення в Сербії, загрозу виникнення там повстання чи безладь, а також кількаразові скарги на незаконні дії