На початку 1873 року 4 росіян загону почали рух на Хіву. Хівинський хан не зважився зробити їм опір, і 12 серпня 1873 року Хіва, подібно Бухарі, визнала протекторат Росії. Разом із усім населенням Хівинського ханства до складу Росії ввійшли і туркмени, що населяли північно-західну частину ханства.

Створення на східному узбережжі Каспійського моря двох росіян опорних пунктів форту Александровського і Красноводська, - де і були розміщені невеликі військові загони, привели до значної інтенсифікації російсько-туркменських відносин на всій прибережній території.

Однак приєднання Західного Туркменістану до Росії в 1873 р. ще не було довершено, тому що формально прикаспійські туркмени (крім мангишлакських) ще не були прийняті в російське підданство, що якоюсь мірою створювало ґрунт для домагань на суверенітет над ними з боку Хіви, а порию навіть Ірану, хоча північна границя Ірану по ріці Атрек була вже давно встановлена.

Лише після підпорядкування Хіви царський уряд, нарешті, зробив рішучий крок, якого давно вже з надією чекали прикаспійські туркмени, 6 березня 1874 р. був створений Закаспійський військовий відділ з центром у Красноводську, що уключав усе східне узбережжя Каспійськ моря від р. Атрек на півдні так затоки Мертвий Култук на півночі. Відділ розділявся на два приставства — Красноводське і Мангишлакське. Східна границя його була зазначена вкрай невиразно — «західна границя Хівинського ханства», у той час ще не встановлена скільки-небудь точно.(8, стр. 34-35)

Створення Закаспійського військового відділу означало прийняття в російське підданство всіх прикаспійських туркменів. Вони були розділені по волостях і аулам у відповідності «з місцевими зручностями для керування населенням, порядком кочування населення або користування їм земельними угіддями, а де необхідно, і з родовим його поділом», як указувалося в «Тимчасовому положенні про військове керування в Закаспійському краї». Волостями й аулами керували старшини, призначені начальником відділу з числа місцевих жителів. Звичайно старшинами ставали представники туркменської родоплеменної знаті. Вони одержували платню, мали визначені адміністративні і судові права. Так була закладена основа союзу царської адміністрації і туркменської експлуататорської верхівки. Для туркменського населення була встановлена єдина гюкибіточна подать в розмірі півтора карбованців з кибитки в рік. Було встановлено також, що кочівники-туркмени, що зиму проводили південніше Атреку, на території Ірану, а велику частину року (8 місяців) на території Росії, знаходяться під юрисдикцією царської адміністрації тільки в період перебування в російських володіннях.

Представники прикаспійських туркменів, ті, що зібралися 30 березня 1874 р. у Красноводську, заявили про свою повну підтримку російської адміністрації, і руки якої перейшла влада на східному узбережжі Каспію. Туркменські старшини висловлювали подяку за те, що «ніхто тепер не розоряє, не грабує; люди їх, завдяки росіянином... спокійно займаються рибним і нафтовим промислами і з кожним роком більш і більш багатіють; колись же вони не знали жодного дня спокійного»; говорили, що «тільки при безумовній покірності русським вони можуть бути покійні, задоволені і щасливі» і просили «прийняти них у підданство Росії і не залишити своїм високим і милостивим заступництвом».(8, стр. 38-41)

Повстання 1875—1876 р. у Болгарії, Боснії і Герцеговині, а потім визвольна війна Чорногорії і Сербії проти турецьких військ, що залили кров'ю Балкани, викликали співчуття найширших шарів російського суспільства, включаючи його революційно-демократичні сили. Після того, як турецький султан, підбадьорений підтримкою Англії, відхилив компромісні пропозиції європейських держав, вироблені на Константинопольській конференції 1876 р., і продовжував криваву розправу на Балканах, Росія в квітні 1877 р. оголосила Туреччини війну, що у наступному році закінчилася повною поразкою турецьких військ і звільненням Болгарії.

Східна криза 70-х рр. відбився в Середній Азії посиленням діяльності англійських і турецьких агентів, прагнувших підняти тут антиросійський рух. Оскільки хан Хіви й емір Бухари не були схильні в цей момент йти на які-небудь авантюри, а прикаспійські туркмени тільки що домоглися прийняття їхній у російське підданство, те основним об'єктом англо-турецьких інтриг стали текінці Ойкала і Мари.

Зведення про посилення англійських підбурювань стали надходити вже з травня 1876 р. В Ахалі в цей час головну роль в антиросійській пропаганді грав Керимберди-ишан, один з видних представників місцевої феодально-клерикальної знаті, що повернувся в Туркменію в березні 1876 р. після відвідування Мекки і Стамбула, де, безсумнівно, одержав відповідні «інструкції», і став призивати до газавату («священної війні») проти росіян, поширюючи одночасно провокаційні слухи про наближення російського загону, готового нібито захопити Ойкав. У той же час у північних районах Ірану з'явилися англійські розвідники, зокрема капітан Непир, що вступили в зносина з деякими ахальськими вождями. «Посиленої підступ англійської розвідки, — відзначали туркменські історики Дж. Довлетов і А. Ильясов, — не могли не зробити визначеного впливу на населення Ойкала й у першу чергу на войовничо набудованих ханів і ішанів».

Фанатичні заклики до війни проти «капиров» («невірних») особливо підсилилися після початку російсько-турецької війни. Ці заклики підкріплювалися безвідповідальними запевняннями про допомогу, що нібито готові зробити туркменам «англійський і турецький падишахи», супроводжувалися фантастичними повідомленнями про військові перемоги, здобутих турками і т.п. Частина текінських вождів продовжувала підтримувати дружні зв'язки