У цих умовах черговий рекогносцирувальний похід російського загону в район Кизил-Арвата зустрів збройний опір з боку текінських ополчень. При цьому, не задовольняючи відходом загону в Красноводськ, текінські вожді стали розширювати воєнні дії, перенести них на територію Західного Туркменістану, що уже ввійшло до складу Росії. Крім нападів на російські зміцнення в Чате і Чикиш-ляре, а також на окремі російські загони і підрозділи, що займалися господарськими роботами, підсилилися напади на каравани, набіги на аули прикаспійських і хорезмских туркмен, що не бажали розривати дружніх відносин з Росією. Війна розпалювалася...(14, стр. 152-155)

На початку 1879 р. у російських урядових і військових інстанціях узяла верх думка про необхідність нанесення рішучого удару по Ахалу з метою «покарати» текінців. У результаті в 1879 і 1880/81 р. були початі дві військові експедиції в Ойкав. Перша зазнала невдачі під стінами міцності Геок-Тепе, куди за наказом ханів і ішанів була зібрана значна частина текінського населення Ойкала. Друга експедиція, очолювана генералом М. Д. Скобелєвим, що одержав широку популярність під час російсько-турецької війни, закінчилася узяттям міцності Геок-Тепе.

Текінські хани, що раніше організували опір російським військам, повернулися у свої аули, підкорилися царської адміністрації, одержали прощення, офіцерські чини, гроші і стали вірними слугами пануючи.

Завершальним етапом добровільного входження Туркменістану в Росію з'явилося прийняття російського підданства населенням оазисів Південно-Східного Туркменістану, де проживало близько 250 тис. туркмен, у тому числі приблизно 170 тис. текінців, зосереджених в основному в Марийському оазисі. Населення даного району складало саме велике угруповання туркменів — біля третини всього туркменського народу, що до цього часу була фактично незалежної, хоча на суверенітет над окремими оазисами іноді претендували сусідні феодальні держави.

Зовсім неправильним є думка, що іноді висловлювалася, що прийняття російського підданства населенням Південно-Східного Туркменістану з'явилося нібито наслідком розгрому текінців Ойкала під Геок-Тепе. У дійсності прагнення визначеної частини туркмен, що жили в долинах Мургаба і Теджена, увійти до складу Росії з'явилося ще до підпорядкування Ойкала. Вже в жовтні 1876 р. із проханням про заступництво або навіть про дозвіл перекочувати в межі Росії до російської влади звернулися туркмени-салоры. Про бажання текінців, сариков і салоров, що проживають у Мургабськом оазисі, прийняти підданство Росії надходили зведення і з інших джерел; зокрема, про це повідомляв Туркестанському генерал-губернаторові на самому початку 1877 р. видний ерсаринський вождь Гельди-бай. Серйозним ударом для антиросійської партії в Мари з'явилася смерть у 1878 р. її найбільш впливового керівника — Коушут-хана.

Звичайно, поразка текінців Ойкала під Геок-Тепе позначилося на обстановці в оазисах Південно-Східного Туркменістану, підсиливши і тут вплив прихильників добровільного входження в Росію.

Насамперед, важке розчарування і розгубленість охопила тих ханів і старшин, що раніш наївно сподівалися на допомогу Англії або яких-небудь ще закордонних заступників

Наприкінці 1881 р. була укладена російсько-перська прикордонна конвенція, що сприяло зміцненню порядку в прикордонних районах і ще більш підвищило авторитет Росії. Вже в 1881 р. із проханням про прийняття в російське підданство звернулися туркмени, що проживали в Атекском оазисі, а також тедженці і частина марийцев. Зведення про бажання перейти в російське підданство надходили і із Серахса. Фактично вже в 1882 р. до складу Росії добровільно увійшов весь Атекський оазис — Каахка, Душак, Меана, Чаача й інші туркменські і курдські села. Навіть англійський автор Ч. Марвин визнає, що місцеві жителі на його очах дружелюбно зустрічали російських козаків і зверталися з ними як з добрими знайомими. Це повідомлення очевидця, до того ж ворожого Росії, дуже показово. У 1883 р. верховенство Росії добровільно визнало населення Теджена. У листопаду того ж року в Тедженський оазис на прохання населення був відправлений невеликий російський загін для боротьби з аламанщиками, що буквально тероризували мирних жителів-хліборобів. Таким чином, і тут ініціаторами добровільного входження в Росію були народні низи.

До цього часу усе більш очевидним ставало також прагнення жителів Марийского оазису покінчити з анархією, що там панувала, і прийняти російське підданство. Головною силою, що забезпечила швидкий і мирний результат цього важливого політичного руху, було туркменське осіле селянство — чомури, більш усіх страдавші від безвладдя, родових міжусобиць і аламамів.

У результаті для приєднання Марийського оазису не знадобилося посилати туди війська. 22 грудня з Тедженського оазису в Мари виїхали Махтумкули-хан і офіцер російської армії Алиханов-Аварський, дагестанець по походженню, у супроводі конвою усього з 25 козаків і 12 ахалтекинських вершників. Алиханову і Махтумкули-хану було доручено «переконатися в настрої мервцев... і надходити згідне з цим». На шляху між Тедженом і Мари їм була улаштована урочиста зустріч, у якій брали участь майже всі марийские хани, старшини і сотні джигітів. Делегацію з пошаною прийняли в оазисі, де відразу ж почалися переговори. 1 січня відбулася генгеш — рада старійшин всього оазису, у ньому взяли участь представники всіх текінських пологів, що живуть у низов'ях Мургаба. Головна роль в організації генгеша належала Гюль-Джамал, у її аулі він і був проведений. Генгеш супроводжувався масовим народним святом, у якому брали участь тисячі людей, загальним бенкетом, змаганнями народних співаків