У свою чергу Петербург відправляв у середньоазіатські держави «дипломатичні місії» і агентів, у задачу яких входило з'ясування питань, зв'язаних з перспективами завойовницької політики Росії на Сході. У 1830 р. у Коканд направляється хорунжий И. Потанин, у 1835—1836 р. у Бухарі побував прапорщик И. Виткевич, у 1839 р. — офіцери Л. Ковалевський і Н. Генгросс.(14, стр. 28-29)

Прагнучи до розширення сфери впливу в Середній Азії, царат одночасно зміцнював свої позиції в Казахстану. У цій політиці торгівля стала одним з найбільш діючих засобів в економічному освоєнні казахського степу російським торгово-промисловим капіталом. Саме за допомогою торгівлі господарство Казахстану перетворювалося в постійного постачальника сировини російської промисловості і споживача її виробів. Будучи не еквівалентним, цей обмін став для підприємців Росії важливим джерелом нагромадження капіталу.

Таким чином, завоювання Середньої Азії було наслідком процесу капіталістичного розвитку царської Росії, що вызвали прагнення до колоніальної експансії, до захоплення та перетворенню Середньої Азії в колонію.

Перед самим завоюванням і в процесі його Середня Азія не являла собою готового об'єкта для колоніальної експансії: вона не мала у своєму розпорядженні скільки-небудь значні ресурси бавовняної сировини, не могла бути хоча б по транспортних умовах значним ринком для збуту промислових товарів метрополії, ще в меншому ступені вона могла розглядатися як привабливий об'єкт фінаносової експлуатації або ємний район селянської масової колонізації. Неминучий закон капіталістичного розвитку штовхав Росію у визначеному напрямку до росту капіталізму вшир, до захоплення колонії, у якій різними групами мислилися різні можливості експлуатації і збагачення.

Але в міру освоєння приєднані території остаточно складалися як у свідомості окремих суспільних груп, так і в практиці ті конкретні цілі і задачі, що належало і можна було здійснити в порядку експлуатації знову придбаної колонії. Так, Середня Азія з другої половини 1880-х, а особливо з початку 1890-х років стає сировинною бавовняною базою імперії. З цього ж часу зростає її роль і значення як ринку для збуту промислових товарів метрополії. А з кінця 1890-х і початку 1900-х років починають у тому чи іншому ступені реалізуватися й інші можливості — часткового розміщення селянського переселенського населення у витяги фінансового доходу.(12, стр. 67)

3. Завоювання Киргизії

На початку 2-рій половини 19 століття Киргизія ввійшла до складу Російської Імперії. Однієї з основних причин, що штовхали прийняти киргизів підданство Росії, з'явилося їхнє важке положення під владою Кокандського ханства. Прагнення киргизьких народів скинути тягар кокандських ханів і феодалів, руйнівні міжплемінні війни, незабезпеченість зовнішньої безпеки, зокрема погроза нового поневолення з боку Цинської імперії – усе це змусило киргизів у пер. пол. 19 століття шукати заступництво і захист у Російської імперії, що була більш передовий у культурних і економічних відносинах, а також у військовому відношенні країною серед всіх інших сусідів Киргизії. (22, стр. 150)

Немаловажне значення мала зацікавленість Киргизії у встановленні і розвитку торговельних відносин з Росією. Російський уряд зі своєї сторони був зацікавлений в Киргизії, як ринку збуту Росії для капіталістичної промисловості , що розвивається, і як джерелі дешевої сировини, зокрема бавовни і продуктів скотарства.

Входження Киргизії до складу Росії розвивалося на широкому тлі колоніальної експансії царату в Казахстану й у середньоазіатських ханствах, і займало важливе місце в загальному плані твердження російського панування в цих країнах.

До середини 50-х років вплив Російської імперії затверджується над південним Казахстаном. Тепер уже колонізаційний рух з боку Сибіру йде через Аягуз, Копав і Вірне в напрямку Північної Киргизії. Установлюються більш близькі економічні і політичні зв'язки северокіргізських племен з Росією.

Просування убік Північної Киргизії і Кульджинського краю повинне було привести російський уряд до зіткнення з Китаєм. Але Китай до 50-м років XIX в. утратив своє колишнє значення і вже не представляв для просування Росії серйозної перешкоди.

В умовах безперервних повстань зубожілих селян у різних районах країни слабкий феодальний Китай ставав об'єктом колоніальних устремлінь європейського й американського капіталізму. Спроби маньчжурського уряду протидіяти проникненню в Китай впливу іноземних держав, зокрема розширенню винятково шкідливої для населення опіумної торгівлі, привело в 1839 р. до так називаного «першій опіумній війні». Ця війна скінчилася поразкою Китаю, змушеного укласти з Англією перший нерівноправний договір. Слідом за цим, загрожуючи війною, такі ж нерівноправні договори з Китаєм підписали США і Франция. Китай почав перетворюватися в залежну, напівколоніальну країну. (10, стр.120-121)

Таким чином, положення Цинської імперії до кінця першої половини XIX в. сприяло колонізаційному рухові Російської імперії убік Заілійського краю і Північної Киргизії. Полегшували цей рух і звертання киргизьких племен до Росії з проханням про захист і заступництво. Гнобленими і гноблені сусідніми феодальними державами, що розоряються нескінченними розбратами манапів, маси киргизького народу шукали заступництва Росії. До того ж починали прагнути й окремі феодально-родові правителі киргизів, розраховуючи на підтримку російської влади насамперед у міжусобній боротьбі. У цих умовах розвиток економічних і політичних зв'язків киргизьких племен з Росією завершилося входженням Північної Киргизії до складу Росії в 1855— 1867 роках. Уряд царської Росії, що здійснювало колонізаційну політику у відношенні Середньої Азії, підтримувало визвольний рух киргизів