Історія

План

1. Буржуазні революції 19 ст. на заході. Соціально-політичні та економічні результати буржуазних перетворень.

Подібними по характері з іспанською революцією були Революції в Неаполі і П'ємонті. Революційний рух в Італії очолювався суспільством карбонаріїв, що виникли на Півдні країни ще в період французького -панування. Суспільство карбонаріїв являло собою таємну, строго законспіровану організацію, що спиралася на мережу вент (осередків).

Глибоке суспільне невдоволення, все більш накопичувалося в країні, прорвалося влітку 1820 р., коли в Італію прийшли вісти про успіх революції в Іспанії. У липні 1820 р. один з полків, що знаходився під командуванням Гульельмо Пепе, члена карбонарской організації, підняв повстання. До повсталого приєдналися й інші військові частини, керовані офіцерами-карбонаріями. Повстання швидке здобуло перемогу у всім Неаполітанському королівстві; король Фердинанд IV змушений був погодитися на введення конституції за зразком іспанської конституції 1812 р.

Революція у Неаполі ще в більшій мері, чим іспанська, була верхівковою буржуазної революції. Керівники неаполітанської революції стояли далеко від народу, не розуміли його нестатків і прагнень.

Внутрішня слабкість революції в Неаполі полегшила Священному союзу її розгром. Конгреси Священного союзу в Троппау і Лайбасі наприкінці 1820 - початку 1821 р. прийняли з ініціативи Меттерниха рішення про втручання в неаполітанські справи. Король Фердинанд, що прибув по виклику держав на лайбахський конгрес, порушив свою клятву у вірності конституції і звернувся до держав Священного союзу з проханням про інтервенцію. Австрії було доручено збройними силами придушити революцію у Неаполі.

У лютому 1821 р. австрійська - каральна армія вступила на територію Італії. Керівники неаполітанської революції не зуміли підняти народні маси на боротьбу з інтервентами. Генерал Пепе, замість того щоб атакувати ворога, змусив неаполітанські війська вести пасивну оборону. 23 березня австрійська армія зайняла Неаполь. У королівстві були відновлені абсолютистські порядки. Під час вторгнення військ інтервентів у Неаполітанське королівство, у березні 1821 р., спалахнула революція в П'ємонті. Її також очолювали представники ліберального дворянства й офіцерства, що складалися в організації карбонаріїв. П’ємонтські ліберали, як і неаполітанські, побоювалися обпертися на народ. Свої розрахунки на успіх революції вони зв'язували з можливою підтримкою її одним із представників Савойської династії - герцогом Карлом-Альбертом.

Призначений регентом після зречення короля, Карл-Альберт урочисто заявив про своє приєднання до революції і проголосив уведення конституції. Але вже через тиждень він втік із країни. У квітні 1821 р., незважаючи на опір революції полків, австрійські війська вступили в П'ємонт і відновили абсолютистський режим. Контрреволюція, що захоплювала, розправу з учасниками революційного руху.

Як в Іспанії, так і в Італії однією з головних причин поразки революційних рухів була вузькість бази революції, нездатність її керівників втягнути в боротьбу широкі маси народу.

Незважаючи на політичну роздробленість і австрійський гніт, в Італії в 30-40-х роках прискорювався розвиток капіталістичних відносин. На півночі країни розвивалася промисловість, багато поміщиків переходили до капіталістичних методів ведення господарства. Але .економічний розвиток усюди затримувався пануванням феодалізму й абсолютизму. Поміщики і церква володіли величезними просторами землі. Селянство прозябало в убогості. Відсутність політичної єдності й іноземне панування заважали складанню загальнонаціонального ринку.

В економічних відносинах Італія набагато відставала від Франції і Німеччини, не говорячи вже про Англію. До 4/5 усього населення займалося сільським господарством. Селяни орендували землю в поміщиків на кабальних умовах. Особливо відсталими були південь і центр країни, де переважали великі поміщицькі латифундії, дрібна оренда землі і самих примітивних методів землеробства. Більшість селян залишалося неписьменним. Величезним впливом користалося духівництво.

Найбільш передовими в економічних і культурних відносинах частинами Італії були П'ємонт, що входив до складу Сардинського королівства, і Ломбардія, що знаходилася під австрійським гнітом. У Мілані нараховувалося вже кілька десятків фабричних підприємств, хоча й у цьому місті переважало ще ремісниче, мануфактурне виробництво. У 40-х роках в Італії почалося будівництво перших залізниць. Поступовий ріст економічної мощі буржуазії і перехід частини поміщиків до капіталістичного сільського господарства і до промислового підприємництва спонукали їх прагнути до усунення головних перешкод для капіталістичного розвитку, насамперед до національного об'єднання країни. Великі перешкоди для росту торгівлі і промисловості створювала митна політика італійських государів, що постійно знижували в угоду дворянству мита на ввіз іноземних товарів і не замишляли про захист місцевих підприємців від іноземної конкуренції. Велика буржуазія й обуржуазнені поміщики бажали реформ, але побоювалися революційних виступів селян і міської бідноти і виступали за помірні перетворення зверху. Більш революційно і демократично були набудовані передові шари міської дрібної буржуазії й інтелігенції, що примикала до них.

Селянство було задавлено феодальним гнітом. Багато селян і ремісники розорялися. У країні нараховувалися багато десятків тисяч декласованих бідняків, що ішли в гори. Дороги в горах кишіли розбійниками.

Заробітна плата на мануфактурах і фабриках Італії була дуже низькою і найчастіше опускалася нижче голодного мінімуму. Фабричних робітників було ще небагато, і вони не могли організовано відстоювати свої інтереси. У великих містах згуртовувались тисячі голодуючих робітників.

Хоча революція 1820-1821 р. і зазнала невдачі, революційний рух на Апеннінському півострові не припинялося. Воно спалахнуло з новою силою в 1831 р. під впливом французької липневої революції. Хвилювання тоді охопили не тільки Модену і Парму, але і частина папської Романьї. У 40-х роках національно-визвольний рух