Без звільнення від австрійського ярма неможливо було забезпечити економічний підйом і національне відродження країни. Найголовнішою задачею і змістом буржуазної революції, що насувається в Італії, повинна була стати боротьба за національну незалежність і державну єдність італійського народу. У нерозривному зв'язку з цим стояла задача ліквідації феодальних відносин і скинення абсолютизму дрібних італійських государів.

У ході боротьби за ці цілі серед антифеодальних національних сил поступово оформилися 2 політичні течії: революційно-демократичне, що спирався на прогресивні шари дрібної і середньої буржуазії і буржуазної інтелігенції і помірно-ліберальне, що спиралося на велику торгово-промислову буржуазію і зв'язані з нею кола обуржуазнених дворян-поміщиків. На чолі революційно-демократичної течії в Італії з 30-х років стояв прославлений герой італійського народу Джузеппе Мадзіні (1805-1872). У 1831 р. він заснував таємне революційне суспільство «Молода Італія», члени якої підготували ряд антиавстрійських і антиурядових виступів. Не зважаючи на жертви, вони домагалися звільнення батьківщини як від місцевих феодально-клерикальних, так і від чужоземних гнобителів.

Головне політичне гасло «Молодої Італії» - «Єдність і республіка!» - означало вимогу національного об'єднання «знизу», за допомогою народного повстання і буржуазно-демократичної перебудови Італії. Мадзіні, син генуезського лікаря, ще студентом вступив у революційний рух і присвятив своє життя боротьбі за національну незалежність батьківщини. Однак Мадзіні ставив перед собою лише одні політичні цілі і не приділяв увагу соціальним реформам. Боячись відіпхнути від національного руху земельних власників, він не висував ніяких вимог, здатних поліпшити положення знедоленого італійського селянства й одночасно підняти його на боротьбу під гаслами «Молодої Італії». Рішуче виступаючи проти католицизму і викриваючи його реакційну сутність, Мадзіні прагнув сам пристосувати релігію до задач революційної боротьби. У цьому складалися слабкі сторони поглядів і тактики Мадзіні.

Уродженець Ніцци Джузепе Гарібальді (1807-1882), потомствений моряк, примкнув до «Молодої Італії» у 1833 р. і незабаром взяв участь в одному з організованих суспільством повстань. Присуджений заочно до страти, він втік у Південну Америку, де брав участь у національно-визвольному русі проти іспанського гніта. Гарібальді надалі поряд з Мадзіні став одним з керівників революційного народного руху.

Помірно-ліберальні течії розвивалися в 40-х роках переважно на півночі Італії. Воно ставило своєю метою не допустити тріумфу революційного шляху об'єднання і домогтися перетворення Італії у федерацію італійських держав під верховенством папи римського або під владою сардинського короля - представника популярної в Італії Савойської династії, схильної до деяких буржуазних реформ. Абат Джоберті, автор книги «Про моральну і цивільну першість італійців» (1843), був найбільш видним захисником ідеї федерації під верховенством папи, а п’ємонтці - маркіз д'Азіліо і граф Кавур стояли за об'єднання на чолі із Сардинським королівством.

2. Україна в політичних розрахунках великих держав напередодні та в ході І світової війни.

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям». Не меншими були апетити і у російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн українців, у австроугорській - 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій - на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 р., зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю, ...яке знайшло охорону в