КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

"Суспільний і державний лад Стародавнього Єгипту"

Зміст

1. Суспільний лад Стародавнього Єгипту

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, пророк даного бога. Кожна група мала свій центральний та інші храми, розташовані по всій країні. До найголовніших богів належали бог сонця Ра, бог загробного життя і суддя Озіріс, злий бог Сет, бог Анубіс та ін. Впливову групу становили царські жерці, що відали культом бога-царя.

Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей взагалі. Вони займали важливі посади в державі — в центральному і місцевому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо. Жерці мали великий, нерідко визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави, їм часто належало вирішальне слово при обранні того чи іншого фараона.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потемків колишньої родоплемінної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Знать володіла величезними багатствами, які постійно збільшувались за рахунок завоювань, пожалувань фараоні та ін. З середовища знаті фараони призначали правителів номів — номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єгипетська аристократія мала великий вплив на розв'язання державних питань.

Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі, багато дрібних крамарів, міняйлів та інших. Серед них були й впливові люди, які володіли великими багатствами, землями, рабами. Навіть фараони неодноразово у них позичали значні суми грошей, золото тощо [2, с. 10-11].

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і ремісники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на державній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось. Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користування храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі (від 1 /3 до 5/6). Селян змушували також працювати на загальнодержавних роботах — на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам виплачували невелику платню і скромно харчували. Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили основу війська-ополчення.

Саме зі збагатілих селян сформувався прошарок більш-менш заможних господарів, власників — так званих неджес. З їхнього середовища поповнювалось чиновництво, писарі, жрецтво, деякі з неджес стали торговцями. Найбідніших селян називали хуру.

Щодо ремісників, котрих було чимало, то заможні з них мали власні майстерні, помічників, рабів. Проте більшість працювала в державних майстернях, рудниках, каменоломнях. Серед ремісників були кваліфіковані майстри, які мали кращі умови життя і праці, вищу оплату. Це стосувалося й художників, скульпторів, архітекторів та ін.

Необхідність виконання великого обсягу іригаційних робіт, значний обсяг державного будівництва (храми, палаци, піраміди та ін.) вимагали величезної кількості робочих рук, і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів — захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужоземці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей, віддання у рабство за злочин. Однак основним джерелом був полон.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з державними законами. Держава дозволила рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку в храмах.

2. Державний устрій Стародавнього Єгипту

Держава в Єгипті мала характер своєрідної монархії — деспотії. Вся повнота державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) належала одній особі — монархові, котрий правив за допомогою централізованого, бюрократично організованого апарату, спираючись на великий штат чиновників та професійну армію.

На чолі держави стояв спадковий монарх — фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога сонця — Ра, матеріалізованого на землі, воля якого — священна. Фараон — це "джерело життя, здоров'я і радості", оскільки він народився від бога і земної жінки.

Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу засвідчують храми, споруджені на їх честь, грандіозні усипальниці —піраміди та інші будівлі, які споруджували впродовж десятиліть сотні тисяч людей. Фараону, і тільки йому, належала вся повнота законодавчої влади, його воля — закон; законом вважали все те, чого хоче фараон. Фараону належала і верховна виконавча, і судова влада, він був верховним воєначальником, іноді — й верховним жерцем [1, с. 12].

Фараон правив державою за допомогою великого розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату. Найголовнішим, найвищим з державних сановників був джаті (візир). Візирів призначали фараони спочатку зі своєї найближчої родини, а згодом із середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, зосереджуючи і адміністративну, і судову владу. Він був начальником усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали "начальником усієї