Отже, як цивільне, так і кримінальне законодавство мало за мету захистити інтереси панівного класу (дворян) і законсервувати феодально-кріпосницькі відносини в Росії.

1. Державний лад в Росії ХІХ початку ХХ століття

Поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) і загальне невдоволення населення змусили царизм піти у 1861 р. на скасування кріпосного права. «Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності» стосувалося двох сторін селянського життя: особистої залежності селян і поземельних відносин.

Рабовласницька влада поміщика над селянином була ліквідована, але це не означало, що колишній кріпосний став вільним і рівноправним з поміщиком громадянином. Він залишився «повінним» і поміщику, і уряду. Він був обмежений у пересуванні, у виборі занять, у розпорядженні майном, для нього існували особливі паспортні правила, особливі судці (волосні), особливі покарання (різки).

Селянин не міг без паспорта відлучитись із села, а паспорт видавався лише з дозволу сільського старости. Паспорти були короткострокові, і староста завжди міг повернути селянина до села.

Якщо окремому селянину було важко вийти з громади, то громаді легко було позбавитися від небажаного члена. Закон надавав їй право «ссылать порочных общинников в Сибирь». Хрестоматія по історії держави та права зарубіжних країн. М., 1994. С. 112

Селяни могли укладати різного роду угоди, пред'являти позов, займатись торгівлею і промислом, володіти рухомим і нерухомим майном, брати шлюб без згоди поміщика.

Але поміщики зберігали цілий ряд прав: право опіки над селянами, «представництво» їх інтересів у суді, право вотчинної поліції Ом були підкорені в поліцейському відношенні сільські волості).

2. Реформи у Росії ХІХ століття

Найбільш послідовною із буржуазних реформ 60-х рр. Була судова реформа. Старі станові суди, що зберігалися з часів Катерини II, були замінені загальними судовими установами для осіб усіх станів, і формально усі судилися в одних і тих же судах, за одними і тими ж законами, при одному і тому ж порядку судочинства. В основі карної системи лежало тілесне покарання, яке нерідко було покаранням на смерть. Комітет при 2-ому відділі Імператорської Канцелярії висловився за скасування жорстоких покарань і за збереження різок лише до збудування достатньої кількості в'язниць.

Указом 17 квітня 1863 р. були заборонені шпіцрутени, «кошки» і частково «канчуки». Для осіб, засланих до Сибіру на каторжні роботи і на поселення, «канчуки» зберігались, як кара за втечу чи новий кримінальний злочин.

Різка зберігалась також для солдату дисциплінарних батальйо нах, для селян (за вироком волосного суду).

Для жінок тілесна кара скасувалась, але для засланих на каторгу і поселення зберігалась. Закон зберіг тілесне покарання не тільки за рішенням суду, але й в адміністративному порядку на випадок непокори, тому селян масово били різками.

Система розгляду кримінальних справ у різних судових інстанціях була різною. Волосному суду були підсудні маловажливі проступки селян, як то: про тілесні пошкодження, протипожежні порушення і т.п. Мировому суду – справи, що не перевершували штраф більше 300 крб., арешт не більше 3-х місяців та ув'язнення до 1,5 року. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2003. С., 212

Основна маса цивільних і кримінальних справ розглядалась в окружному суді, де більша частина справ розглядалась судом присяжних засідателів. Справи про державні злочини розглядались без засідателів. Докази: свідчення підсудного, свідків, експертиза, речові докази, письмові докази.

Законом встановлювалися стадії кримінального процесу: 1)попереднє розслідування, яке розділялось на дізнання і попереднє слідство; 2) передача до суду і вирішення судом питання про те, чи досить є доказів, щоб розпочати судочинство; 3) стадія підготовки розпорядження про стан справи: чи може воно слухатись, чи досить підготовлене; 4) розгляд справи в суді.

Були такі апеляційні інстанції:

для мирових судів – з'їзд мирових судів;

- земських начальників – повітовий з'їзд;

окружних судів – судова палата;

- судових палат – кримінально-касаційний департамент Сенату.

Статут цивільного судочинства вводив дві системи розгляду цивільних справ: у мирових судах і судово-адміністративних установах та в загальних судах (окружному і судовій палаті). У місцевих судах розглядались позови, ціна яких не перевершувала 30 крб., у загальних – більше 30 крб. Розгляд був відкритим, гласним і змагальним. Відповідач повинен був з'явитись до канцелярії суду протягом місяця (коли жив в Росії), 4-х місяців (якщо за кордоном), при відсутності даних про місце проживання – 6 місяців. При неявці відповідача до суду суддя міг розглядати справу без нього. Неявка до суду позивача вела до припинення розгляду справи.

Справа починалась з письмової або усної заяви; розгляд справи словесний; докази – свідчення, письмові акти, огляд місця суддею, висновки експертів. Вирок оголошувався публічно і через три дні мав бути сформульований. Рішення суду виконувалось поліцією чи особами волосного або сільського управління. Позивач після рішення суду звертався до суду за видачею виконавчого листа, який потім вручався судовому приставу окружного суду. Якщо відповідач протягом 2-х місяців не виконував рішення, то пристав мав описати його майно і продати з молотка.

Скарги на рішення мирового суду подавались з'їздові мирових суддів, на рішення земських начальників і міських суддів – до повітового зїзду, на рішення повітових членів окружного суду – до окружного суду. Апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата. Вищою касаційною інстанцією був цивільний касаційний депар тамент Сенату. Особливістю цивільного процесу було те, що він проходив повільно і супроводжувався