У 1870 р. було проведено міську реформу. Розпорядчим і контрольним органом стала міська дума. До виборів у міську думу допускались лише ті жителі чоловічої статі, які досягли 25-річного віку, були російськими підданими і володіли в межах міста нерухомою власністю. Таким чином, від участі у виборах було усунено робітників і трудову інтелігенцію, оскільки вони не володіли нерухомим майном.

Міська дума – розпорядчий і наглядовий орган – обирала з свого середовища виконавчий орган – міську управу, голова якої в той же час був головою міської ради. Компетенція міського самоврядування була обмежена вузькими рамками чисто господарських питань: зовнішній благоустрій міста, обладнання ринків і базарів, турботи про місцеву торгівлю й промисловість, про охорону здоров'я і народну освіту, заходи проти пожеж та ін. Основними джерелами міських прибутків були збори з нерухомого майна і податки на торгівлю І промисли. У Москві кінця 80-х рр. ці джерела складали 76 відсотків прибуткового бюджету.

Було проведено і земську реформу. У повітах створювалися повітові земські збори, члени яких називались гласними. Гласні складали орган розпорядчий і наглядовий – повітові земські збори, з них обиралась повітова земська управа.

Губернські земські збори складались із губернських гласних, яких обирали на повітових земських зборах. Виконавчим органом були земські управи. Коло справ земських установ: освіта, медичне обслуговування, шляхи сполучення, сприяння розвиткові промисловості, торгівлі.

Земства вимагали величезних матеріальних коштів. Основним джерелом були податки, які лягли головним чином на сільські громади. У 1887 р. торгівці і промисловці сплачували на потреби земства не більше 7 млн крб., в той час як селянські громади –18 млн крб. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 2003. С., 213

Проведення військової реформи було прямим результатом розкладу феодально-кріпосницького ладу і військової поразки в Кримській війні. Об'єктивний смисл її полягав у наближенні армії феодально-кріпосницької держави до армії буржуазного типу. 1 січня 1874 р. був затверджений статут про загальну військову повинність, за яким військову повинність мало відбувати чоловіче населення віком від 21 року. Термін військової служби в сухопутних військах – 6 років дійсної і 9 років запасу, а для флоту – 7 років дійсної і 3 роки запасу. Статут про військову повинність вирішував одне з головних завдань реорганізації армії- створення запасу навчених резервів, необхідних для розгортання армій у воєнний час. Але реформа не була до кінця послідовною. Значна частина «инородческого» населення усувалась від військової повинності.

У другій половині XIX ст. Російська імперія була все ще феодальною монархією, яка зробила після реформ перший крок на шляху перетворення в буржуазну монархію. Верховна влада все ще належала імператорові-самодержцю. Цар видавав закони, призначав чиновників. Органи управління

в своїй діяльності керувалися «Зводом законів» Російської імперії.

У 1861 р. була створена Рада міністрів – дорадчий орган при цареві. Відбулись зміни в Сенаті – чітко визначились функції п'яти департаментів Сенату: двох судових (в цивільних і кримінальних справах) і трьох адміністративних (1-й – обнародування законів, 2-й - розглядав справи по скаргах на рішення органів нагляду за селянським самоуправлінням, 3-й – відав правами стану дворянства і почесного громадянства). Сенатори в департаментах призначались царем. Нагляд за законністю дій кожного департаменту здійснював обер-прокурор департаменту, який підкорявся міністру юстиції, що одночасно був і генерал-прокурором.

Визначальний вплив на суспільний і державний розвиток Росії мала революція 1905-1907 рр. У серпні 1905 р. був виданий царськийманіфест, у якому зокрема зазначалось: «Ныне настало время, следуя благим намерениям их. Призвать вьыборных людей от всей земли русской к постоянному и деятельному участию в составлении законов, включив для сего в состав высших государственных учреждений особое законосовещательное установление, коему предоставляется предварительная разработка й обсуждение законодательных предположений й рассмотрение росписи государственных доходов й расходов. В сих видах, сохраняя неприкосновенным основной закон Российской империи о существе Самодержавной Власти, признали Мы за благо учредить ГосударственнуюДуму…». Хрестоматія по історії держави та права зарубіжних країн. М., 1994. С. 119

Отже, Державна дума була законодорадчим органом при цареві і не змінювала самодержавної суті влади.

Державна дума обиралася на п'ять років і могла бути розпущена царем у будь-який час. Вибори членів першої Думи проводилися за досить складною виборчою системою, а тому значна кількість населення Росії не брала участі у виборах. Маніфест від 17 жовтня 1905 р. вніс зміни у положення про вибори Державної думи. У обранні виборників міських виборчих зборів мали право брати участь особи, що проживали у даній місцевості неменше одного року і платили державні та квартирні податки, промислові податки; власники нерухомого майна; особи, що отримували пенсію, окрім робітників та ін. Участь у з'їздах повітових землеробів мали право брати управляючі маєтками та орендарі. Право участі у виборах виборників губернських та міських зборів мали робітники фабрично-заводської, гірничої та гірничозаводської промисловості. Участь у виборах виборників брали робітники підприємств, де кількість працюючих становила не менше 50 осіб. Робітники підприємств з кількістю працюючих від 50 до 1000 осіб обирали одного уповноваженого, а на підприємствах, де працюючих було більше, - по одному уповноваженому на кожну тисячу робітників. На з'їзді уповноважених обирали виборників, кількість яких від кожної губернії встановлювалась законом. Виборники брали участь у виборах членів Думи на губернських та міських з'їздах.

Маніфест від 17 жовтня 1905 р. проголошував різноманітні