приватних підприємств. Тривалість робочого дня становила вісім годин, а для тих осіб, що працювали під землею, і для осіб розумової та конторської праці - шість годин. Безперервний щотижневий відпочинок мав становити не менше 42 годин. Кодекс встановлював, що профспілки мають право виступати перед різними органами від імені найманих працівників при укладенні колективних договорів з питань праці і побуту. Усі конфлікти і спори, що виникали при застосуванні найманої праці, мали вирішуватись у суді або ж у розціночно-конфліктних комісіях. Соціальне страхування поширювалося на всіх осіб найманої праці як на державних, так і на приватних підприємствах. Фонд соціального страхування формувався за рахунок внесків підприємств, установ, господарств та осіб,що користувалися найманою працею.
У зв'язку з нібито успіхами у соціалістичному будівництві, ЦВК СРСР з нагоди десятої річниці Жовтневої революції видав маніфест, у якому постановив перейти від восьмигодинного робочого дня до семигодинного. Але вже у 1929 р. на всіх підприємствах, крім безперервно діючих, було введено шестиденний робочий тиждень.
Централізація управління і планове ведення господарства спричинили перехід у 1929 р. до державного нормування заробітної плати робітників і службовців. У зв'язку з цим колективні договори втрачають характер тарифних угод. Тарифні сітки, розцінки, норми виробництва почали розробляти відповідні наркомати.
З 1931 р. наймати робочу силу стало можливим тільки через органи праці. Молоді спеціалісти після закінчення учбового закладу повинні були працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням наркоматів. В окремих випадках оголошувалась мобілізація спеціалістів. Так наприклад, у лютому 1930 р. було проведено мобілізацію на будівництво інженерів та техніків-будівельників.
Професійні спілки втратили свої функції і у 1933 р. вони були одержавлені - злиті з Народним комісаріатом праці, а після XVII з'їзду ВКП(б), вони почали виконувати функції органів робітничо-селянської інспекції. З 1933 р. постановами ЦВК і РНК СРСР затверджувались статути про дисципліну робітників і службовців, якими встановлювались правила прийому на роботу, звільнення з роботи, відповідальність за порушення трудової дисципліни та заохочення за добросовісне виконання службових обов'язків. Отже, з початку 30-х років в СРСР знову вводиться трудова повинність і відбувається, по суті, мілітаризація праці.
Земельний кодекс РРФСР від 1922 р. підтвердив право державної власності на землю. Право користування землями сільсько-господарського призначення надавалось трудовим землеробам та їх об'єднанням, міським поселенням та державним установам і підприємствам. Право користування надавалось безстрокове. Кодекс визначав право користування тільки у складі земельних об'єднань, якими були комуни і артілі, добровільні об'єднання окремих дворів, що виокремлюються з інших земельних об'єднань. Кодекс закріплював умови і порядок організації сільськогосподарських колективів. Законодавство допускало трудову оренду землі терміном на 12 років, а з 1928 р. - на шість років. Застосування найманої праці в сільському господарстві регулювалось Кодексом законів про працю. Відповідно до «Загальних начал землекористування і землеустрою», прийнятих ЦВК І РНК СРСР у 1928 р., надавалися різноманітні пільги колективним господарствам і переваги при наділенні їх землею та в кредитуванні.
Курс, взятий Комуністичною партією на індустріалізацію країни, вимагав величезних коштів. Одержати їх можна було тільки через експропріацію власності селян. З 1929 р. партія почала проводити колективізацію сільського господарства, яка мала за мету знищення селянства як класу.
Колективізація сільського господарства призвела до ліквідації індивідуальних селянських господарств. Селянин, позбавлений знаряддя виробництва, був особисто прикріплений до колгоспу і під страхом різних видів покарання повинен був виробляти встановлену кількість трудоднів (від 150 до 250 трудоднів) Федоров Г.К. Історія держави і права зарубіжних країн. К., 1994 р. С. 410.
. Вироблену сільськогосподарську продукцію колгоспи здавали державі, а колгоспникам нічого не давали на вироблені трудодні. Селянство як клас було ліквідовано. Виникало нове рабство XX століття.
Суть політики ліквідації селянства як класу зводилась до позбавлення селян засобів існування шляхом насильницької експропріації. Уже в період існування колгоспів Комуністична партія організувала штучні голодомори з тим, щоб залякати селян і перетворити їх на покірних рабів. На Україні такий голодомор було організовано у 1932-1933 рр. У ці роки померло від голоду до восьми мільйонів селян. Політика знищення селянства як класу спиралася на розгалужений репресивний апарат і відповідне каральне законодавство, зокрема, партійне. Постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 5 листопада 1932р. суди були зобов'язані розглядати справи по хлібозаготівлях із застосуванням суворих репресій. За зрив плану хлібозаготівель і «злісний» саботаж Раднарком України заносив села і окремі регіони на «чорну дошку». Після цього туди припиняли завозити товари, забороняли будь-яку торгівлю, навіть обмін. Спеціально натреновані загони відбирали у селян усі продукти харчування.
Кримінальне законодавство відігравало особливу роль у зміцненні влади диктатури партії, в проведенні репресивної політики стосовно всього населення та учасників національно-визвольного руху.
Незважаючи на перехід до політики НЕПу, каральна політика більшовиків не змінювалася, лише урізноманітнювалися форми та засоби її проведення.
Кримінальний кодекс РРФСР складався із загальної і особливої частини. Виходячи з визначення характеру і завдань покарання злочинців, даних у партійній програмі, кодекс встановив, що покарання застосовуються для загальної профілактики нових правопорушень, залучення злочинця до умов співжиття через виправно-трудові роботи і позбавлення його можливості здійснювати злочини у майбутньому. У кримінальному кодексі вперше з'явилася стаття про застосування норм кримінального кодексу за аналогією, тобто коли в кодексі відсутні прямі вказівки на окремі види злочинів, то покарання застосовується відповідно до статей, які передбачають найбільш схожі за важливістю і родом злочини.
Кодекс передбачав такі види злочинів: державні, посадові, порушення правил про відокремлення церкви від держави, господарські; злочини проти