Зовнішньою ознакою виникнення класу номенклатури було створення партії нового типу; серцевиною номенклатури був політичний апарат цієї партії. Усі рішення номенклатури державні органи тільки повторювали; на всі ключові посади в державних органах, а також і профспілкових, кооперативних, громадських та інших організацій призначались партапаратом тільки номенклатурні чини. Держава була підкорена партії, вірніше, партійному апарату, і стала головним знаряддям класової диктатури номенклатури.

Існування тоталітарно-феодального комунізму було б неможливим, якби не існувало особливої організації - Комуністичної партії, якій вдалося ідеологічно нейтралізувати і до певної міри примирити із соціалізмом та його «цінностями» основну масу населення, мобілізувати соціальне захоплення ним робітників та сільських активістів, відтяти оудь-яке інакомислення, створити економічну і духовну пустелю.

Тоталітаризм у Радянському Союзі, як політична система, базувався на трьох основних конструкціях:

1) жорстко «пірамідальне» організованій централізації суспільства, повністю підкореного волі правлячої партії з вождем на вершині піраміди;

2) масовій одурманюючій пропаганді, базованій на соціальнокласових, інтернаціоналістично-космополітичних ідеях;

3) тотальному і перманентному насиллі, яке реалізовувалось через спеціально створені державні органи.

Усі конституції СРСР ділили радянське суспільство на класи і соціальні фупи. І реально радянське суспільство було суспільством становим, як і при феодалізмі, правда, стани були якісно новими. До привілейованого стану належала номенклатура. Номенклатура виникла як історичне продовження організації професійних революціонерів, яка складалася із двох партій: одна -

це кадрова еліта керівників, а друга - поголів'я підлеглих. Якщо буржуазія панує в економіці і на цій базі відіграє відповідну роль і у політиці, то номенклатура здійснює перш за все політичне керівництво суспільством, і в другу чергу - керівництво економікою. Якщо буржуазія є панівним класом тому, що володіє власністю, то номенклатура панівний клас тому, що в її руках політична влада і засоби розпорядження власністю.

Головним критерієм, за яким відбирали до номенклатури, були політичні ознаки. Спочатку у партійному комітеті ту чи іншу особу ставили у резерв на заміщення певної посади, визначали такій особі термін випробування (не менше року), а потім включали до номенклатури.

Особа, що була внесена до списків номенклатури, якщо вона дотримувалась писаних і неписаних номенклатурних порядків, могла бути спокійною за свою кар'єру. Кожен член ієрархічної структури номенклатури одержував у своє розпорядження деяку частину власності (завод, колгосп, лікарню і т.ін.), або влади з негласною умовою бути лояльним до усієї номенклатурної корпорації. Зрада корпоративній етиці або інтересам вела до виключення із номенклатури або до судового переслідування. Стосунки в апаратному середовищі визначались не законом, а «правами звичаю», що складалися протягом тривалого часу. Номенклатурний апарат не являв собою якусь єдину структуру з чіткою субординацією, швидше він жив за законами тваринного світу.

Конституція 1936 р. законодавче оформила комуністичний тоталітарний псевдопарламентаризм, існування якого було підтверджено і у Конституції 1977 р.

Вищі державні органи влади і управління СРСР - Верховна Рада, Рада Міністрів, міністерства, судові органи, прокуратура – були всього-на-всього продовженням центральних органів КПРС- Пленумів ЦК, Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС. На партійних з'їздах, конференціях визначалася генеральна лінія партії у внутрішній і зовнішній політиці країни І обиралися члени Політбюро, Секретаріату ЦК і ЦК КПРС.

Центральні партійні органи мали монополію на формування кадрового складу вищих державних органів влади і управління. Голова Президії Верховної Ради, голови Ради Союзу і Ради національностей формально обиралися на сесії Верховної Ради за рекомендацією Ради старійшин, а фактично вони були номенклатурою Політбюро, так само, як і посада Голови Ради Міністрів, керівників міністерств і державних комітетів. Заступники міністрів і голів державних комітетів були номенклатурою Секретаріату ЦК КПРС.

Стосунки між Політбюро і Секретаріатом ЦК КПРС були досить специфічними, склалися історично і залежали від того, хто засідав у цих органах: обрані ще за старого Генерального секретаря, чи ті, хто був обраний до Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС за участі нового. Коли посада Генерального секретаря ставала вакантною, у середовищі вищої партійно-державної номенклатури починала точитися гостра і жорстока боротьба, яка закінчувалася тріумфом однієї групи і поразкою іншої, що вело до змін у всій ієрархічній структурі номенклатури. У такі періоди з'являлися нові номенклатурним, що намагалися зміцнити своє становище новими ініціативами і починаннями як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Але такі починання, у переважних випадках, зазнавали невдач. Ті ж високопоставлені партійно-державні діячі, які намагалися впроваджувати у життя певні, до речі. не зовсім радикальні реформаторські починання, позбавлялися своїх номенклатурних місць. Номенклатура підтримувала або терпіла такого керівника, який не посягав на її панівне становище у країні, на її номенклатурні місця. В усіх інших випадках вона діяла рішуче, швидко і жорстоко.

У Секретаріаті ЦК КПРС існувала визнана ієрархія. Тут був поділ на Секретарів, що були членами Політбюро, і Секретарів, що туди не входили. Статус Секретарів ретельно враховувався при прийнятті рішень, при розсиланні документів, при організаціїїх побутових умов, лікування і відпочинку, особистої охорон й і ін.

У розпорядженні апарату ЦК КПРС була величезна маса різноманітної інформації, що надходила від чисельних міністерств і відомств, посольств і торгпредств, КДБ, громадсько-політичних організацій. Члени Політбюро і Секретаріату ЦК КПРС щоденно одержували матеріали як для інформування, так і для обгрунтування прийняття відповідних рішень. Особливу увагу надавали матеріалам, що поступали по лінії КДБ.