Розв’язання аграрного питання Олександром ІІ та Петром Столипіним.

1. Вплив реформи Олександра ІІ 1861 року

на економіку селянського господарстві.

Після реформи 1861 р. відбувався перехід від степового (дворянського) до безстанового (буржуазного) землеволодіння [1, 440]. Земля перетворювалась на предмет купівлі-продажу. В 1863—1902 рр. було продано понад 25,6 млн. десятин. Тільки за 1877—1904 рр. майже 6 млн. десятин збули поміщики, 4,5 млн. з них придбали заможні селяни, збільшивши таким чином свій земельний фонд майже в 4 рази. Гак буржуазні відносини поступово руйнували економічні, основу середньовічного суспільства у вигляді станової меншої класності.

Розвиток капіталістичних відносин щодалі глибше стя-гував селянські господарства в товарно-грошові відносини [1, 441]. Головну роль у них продовжувало відігравати зернове зем-леробство, яке поступово набувало капіталістичних рис. Площа орних земель під зернові культури у 1860—1887 рр. збільшилася на Лівобережжі на 131,2, Правобережжі — на 112,7 і Південній Україні — на 207,5 %. Значна частина їх призначалася для основних товарних культур — пшени-ці і ячменю, котрі мали найбільший попит па ринках. Так само пристосовувалися до ринку й поміщицькі господарства.

Аграрна криза 90-х років внесла певні корективи в динаміку зернового землеробства. На Лівобережжі посіви зерна зменшились на 3,2 мли пудів, на Правобережжі вони збільшились на 0,3, а на Півдні — на 151,1 мли пудів. Роз-ширення посівних площ відбувалося переважно за рахунок надільних земель.

Розвиткові заможних і середняцьких селянських госпо-дарств сприяло застосування удосконалених знарядь праці й машин.

Вони надходили переважно із західноєвропейських країн і частково з вітчизняних заводів. У 70—90-х і роках імпорт сільськогосподарських машин зріс у 16 разів, а виробництво їх на Південній Україні збільшилось у 12 ра-зів. Головними споживачами машин і удосконалених зна-рядь праці стали господарства південних губерній. Лише в Катеринославській губернії поміщики й заможні селяни на початку XX ст. закупили їх на 715 тис. крб., величезну на той час суму. Механізація сільськогосподарських ро-біт— сівби, жнив, віяння і обмолоту — на Півдні та Право-бережжі України перевищувала рівень відповідної механі-зації в інших губерніях від 1,5 до 4 разів. Найбільший по-пит мали парові двигуни, молотарки, жниварки та віялки. Застосування машин вело до підвищення рівня праці, а відповідно й до товаризації заможних господарств.

У селянському господарстві продовжувала панувати трипільна система землеробства. Поряд з нею існували пе-релогова та двопільна. Почали впроваджуватися чотири-пільна й багатопільні системи. Серйозного удару прогре-сивному веденню зернового землеробства завдало зростаюче малоземелля, яке змушувало селян порушувати спів-відношення й черговість сіяння культур, заорювати луки і пастівники, що негативно позначалося па тваринництві селянських господарств.

Під впливом ринкових відносин відбувався перерозподіл зернових культур. Жито поступалося місцем високовро-жайній озимій і яровій пшениці. Валова прибутковість десятини жита у Катеринославській, Херсонській і Таврій-ській губерніях та Донській області протягом 1886— 1895 рр. зменшилася порівняно з минулими роками на 6,3 %. Це й визначило долю цієї культури на Півдні Украї-ни. Площі посівів під жито скоротилися в 1895 р. до 34,1 і в 1905 р. до 30,2 % розміру всіх посівів. Подібна картина спостерігалась і на Правобережній Україні. Зате помітно зростали площі посівів під пшеницю і ячмінь, основні експортні культури [1, 442].

З удосконаленням знарядь праці, застосуванням машин і нових агротехнічних технологій підвищувалася врожай-ність пшениці, жита і ячменю. У 1881 —1889 рр. вона стано-вила на Півдні — 34, Правобережжі — 47, Лівобережжі — 41 пуд з казенної десятини, в 1890—1899 рр. відповідно — 36, 55 і 44 пуди з десятини. Проте врожайність зернових у селянських господарствах була меншою, ніж у поміщицьких економіях.

Україна залишалась основним регіоном Російської ім-перії по вирощуванню пшениці. Тільки у 1890—1894 рр. вона зібрала 82,8 і у 1895—1899 рр.— 97 млн пудів пше-ниці. Це становило відповідно 65 і 68 % її збирання в єв-ропейській частині країни.

Зрушення в організації сільськогосподарського вироб-ництва позитивно позначилися на забезпеченні населення зерновою продукцією. Приблизно з 70-х років в Україні почали стабільно зростати лишки хліба. У 1870—1872рр. вони досягли 97, у 1883 — 1887 рр.— 79,3 і в 1895 р.- 286 млн. пудів, або, відповідно,— 19, 26 і 41 % усіх зернових лишків європейського регіону Російської імперії. Час-тина зерна ішла на задоволення власних потреб. Але ката-строфічне зниження цін на хліб змушувало селян покрива-ти дефіцит господарського бюджету за рахунок продажу зерна, необхідного для забезпечення сімейних потреб. По-гіршення матеріального становища селянства супрово-джувалося вимушеною товаризацією їхніх господарств. Зем-лероби мусили продавати не тільки додаткові, а й необхід-ні для прожиття продукти. Переважна більшість товарного зерна поміщицьких і селянських господарств ішла на екс-порт. Причому його обсяги невпинно зростали. Якщо у 1876—1880 рр. через південні порти вивезено 31, то у 1895—1398 рр.— 84 млн. пудів лише однієї пшениці.

Швидко розвивалося виробництво технічних культур, насамперед картоплі та цукрових буряків. Посівні площі під картоплю протягом 1870—1900 рр. зросли з 194 до 541 тис. десятин. Картопля для багатьох селян перетвори-лась на неповний замінник хліба, що мало неоднозначні наслідки. Одноманітність харчування, його малокалорійність негативно позначалися на фізичному стані, а відпо-відно й на продуктивності праці селянина. Разом з тим у середніх і заможних господарствах більша частина зерно-вої продукції призначалася на продаж. Одержані прибутки використовувались для сплати податків, внесення інших платежів, а також на розширення сільськогосподарського виробництва. Менш поширеними у селянських господарствах були посіви буряків [1,