Частина селян вирощувала тютюн для власних потреб і на ринок. Розширювались ділянки під нього, запроваджувалися нові сорти, зростало виробництво тютюнової продукції. Високоякісним тютюном славилися Полтавська й Чернігівська губернії, де існували давні традиції в його вирощуванні. На Півдні України чимало селян спеціалізу-валося на вирощуванні льону-кудрявця для виготовлення олії. Тільки під кінець XIX ст. він почав поступатися міс-цем новій олійній культурі — соняшнику. Майже кожен селянин займався городництвом. У багатьох господарствах воно становило основне джерело існування селянських сімей.

Важливу роль відігравало тваринництво. Воно забезпе-чувало потреби селян у тягловій силі, м'ясній і масло-молочній продукції, необхідній для нормального існування організму. Змінювалась його внутрішня структура. З по-явою у заможних господарів удосконалених знарядь праці й машин зникала потреба в потужній тягловій силі. Тому кількість волів відносно приросту населення зменшувалась, а коней, навпаки, зростала. На початок XX ст. чисельність коней у селян Південної України зросла у 3, Правобереж-ної—в 1,7, а Лівобережної — в 1,4 рази. Певною стабіль-ністю відзначалося вівчарство, яке в селянських господар-ствах було переважно грубошерстним. Якщо кількість тон-корунних овець у поміщицьких господарствах під впливом різних причин істотно зменшилася, то в селянських — за-лишалася відносно стабільною.

Існувала істотна відмінність у характері тваринницької продукції, що надходила на ринок. Якщо поміщицькі гос-подарства спеціалізувалися на збуті переважно елітних по-рід коней, корів, овець, то селянські — тварин місцевої селекції. Більшість проданих у 1874 р. 248 тис. голів вели-кої рогатої худоби і 454 тис. голів дрібної худоби належа-ла селянам. Вироблялося багато молока та інших молоч-них продуктів для продажу на ринку. З селянських госпо-дарств па ринок надходили також вовна, шкіри, щетина та інша продукція тваринництва. Селянські господарства активно втягувались у товарно-грошові відносини, поступово позбавляючись середньовічних замкнутості й натуральності.

“Кріпосне право відмінено назавжди”,— проголошувала перша стаття Положення від 19 лютого 1861 р. Але декларовані права багато в чому залишалися тільки на папері [1, 444]. Селя-нин не міг вільно вийти із сільської громади, змінити місце проживання або перейти до іншого стану. Для цього спо-чатку було необхідно відмовитися від наділу, що тривалий час заборонялось, ліквідувати особисту й сімейну заборго-ваність, одержати батьківську згоду і згоду сільської гро-мади. Селяни-власники при цьому мали сплатити половину боргу за викупними платежами і заручитися зобов'язан-ням громади сплатити решту. Нечіткість і суперечливість багатьох законоположень використовувалися властями для утримання селянства в правовій нерівноправності.

Станова відособленість селянства закріплювалася рядом законоположень. До сільських громад мали доступ особи тільки з податних станів. Ті селяни, що закінчили середні й вищі навчальні заклади або одержали чин на державній службі, виключались із селянського стану. Збе-реження різних повинностей і збирань також свідчило про політико-правову нерівноправність селянства. Вона підтримувалася розгалуженим адміністративно-бюрократич-ним апаратом. Створений у 1861 р. волосний устрій встано-вив жорсткий контроль за діяльністю сільських громад. Вищим його органом виступав схід представників сільських громад і посадових осіб. Але насправді депутатами були в абсолютній більшості заможні особи, ставленики поміщи-ків. Вияви самостійності па виборах всіляко обмежувались і навіть карались. Зокрема, в 1861 р. Сквирський повітовий суд Київської губернії затвердив рішення про арешт 118 селян с. Голяки за самовільне обрання волосного старши-ни й сільського старост. Того ж року сімох селян з помістя поміщика Алексєєва з Полтавської губернії віддано до су-ду за виступ проти волосної адміністрації.

Суд і розправу над селянами вершили волосні суди, в більшості яких панували хабарництво, безправ'я і насилля, У селян укорінилася думка про те, що «в судах правди не-має, хто багатший, той і виграє справу». Найдійовішою фор-мою впливу на селянські маси суди вважали фізичні пока-рання, які не застосовувалися до представників інших ста-нів. Розгляд 12010 справ судами Подільської губернії в 1901 р, завершився вироками про покарання різками 869 чоловік. Скарги тисяч селян на рішення судів, що принижували їхню людську гідність, залишались без уваги. Зі зміною адміністративних закладів посилювався нагляд за всіма сторонами селянського життя. Закон від 27 червня 1874 р. ліквідовував у земських губерніях інститут мирових посередників і замість нього створював повітові в селянських справах присутствія на чолі з предводителями дворянства. Додатково вводилися посади поліцейських справників з широкими правами не тільки стосовно простих селян, а й осіб волосних і сільських управлінь.

Все життя селянства опинилося під пильним оком царської поліції.

Ще більше урізувалися права селян з відміною у 1889 р. повітових у селянських справах присутствій і запровадженням у 1889 р. інституту земських чиновників (на Правобережжі вони вводились на початку XX ст.). Земським начальникам надавались адміністративна, судова й поліцейська влади, тобто функції, які до реформи виконували поміщики-кріпосники. Селяни розглядали нововведення як реставрацію кріпацької залежності й всіляко протестували проти нього [1, 445].

На відміну від представників інших станів, селяни були обмежені в праві сімейної самостійності. Намагаючись зупинити подрібнення наділів внаслідок сімейних поділів, уряд дозволив робити їх лише за згодою сільських громад.

Проте і цей захід виявився малодійовим. Протягом 1861 — К 1882 рр. по всій Російській імперії 12 % сімейних поділів В відбулося за ухвалами сільських громад, а 88 % — самовільно. Приблизно таке ж саме співвідношення спостерігалося і в Україні. Закон від 18 березня 1886 р. значно ускладнив процедуру сімейних поділів, їх мали робити з дозволу не тільки сільських громад, а й установ з селянських справ. Законодавство спрямовувалося на збережен-ня